13 Розділ

Новорічні свята невблаганно наближалися, безжально нагадуючи Мії, що зустрічати їх вона буде сама. Самотність для неї давно перестала бути чимось страшним — радше звичною ковдрою, під якою можна заховатися від чужих очей. Але саме свята робили цю ковдру тоншою, що протікає, так що холод пробирав аж до кісток.

Їй доводилося вигадувати десятки дрібних, часом смішних причин, щоб відмовитися від запрошень Давидової компанії. Вона просто не могла сказати, що уникає Адама. Сама від цього почувалася жалюгідною.

Хоча доля, певно, мала химерне почуття гумору. Одного разу, у старому, розхитаному тролейбусі, що скрипів на поворотах так, ніби ось-ось розвалиться, він увійшов на одній із зупинок і став просто позаду неї. Серце Мії завмерло, ніби хтось схопив його холодною рукою. Вона боялася навіть поворухнутися, аби не видати себе.

Але його запах — такий знайомий, теплий, майже затишний — мов ворожий розвідник, миттю вломився у всі її захисні редути. Відчувала його дихання над собою, настільки близько, що шкіра на потилиці вкрилася мурашками. Ще тиждень після того вона здригалася від згадки, ніби все сталося лише хвилину тому.

І ось сьогодні. Віка благала її поїхати на дачу до Романа святкувати Новий рік із ними всіма. Мовляв, це буде круто: камін, ялинка, музика, гарячий глінтвейн, феєрверки. Мія з силою стискала в руках телефон, поки слухала подругу.

Але вона знала: не витримає, якщо побачить його з іншою. Серце її вже було схоже на скляну іграшку, надтріснуту у кількох місцях. Достатньо лише легкого доторку — і воно розлетиться на друзки.

Краще залишитися вдома. Переглянути старий різдвяний фільм, що вона бачила вже десятки разів, і безжально закинути себе мандаринами до стану солодкого відчаю. Це куди простіше, ніж натягувати на обличчя маску легкої радості, удавати перед усіма, що все гаразд, і що в її грудях не живе невимовна туга.

Але навіть так, у цій безвиході, вона відчувала в собі якусь наполегливу впертість. Наче серце її все ще хотіло битися — всупереч усьому, всупереч здоровому глузду, всупереч страху. І від цього хотілося сміятися й плакати одночасно.

Оксана окликнула Мію, коли та вже майже дійшла до зупинки.

— Міє!

Мія зупинилася й озирнулася. До неї поспіхом крокувала Оксана. Її чорна в’язана шапка з’їхала майже на очі, вона роздратовано смикнула її вгору. З рота в Оксани виривався теплий пар, щоки паленіли від морозу, а кінчик носа був кумедно червоний. Чорний пуховик до колін, що нагадував обійми пухкої ковдри, робив її ще більш беззахисною у цій холодній вечірній заметілі. Білі кросівки, на яких залип сніг, ковзали по слизькому асфальту — Оксана двічі мало не впала, але втрималася.

— Міє, слухай… треба поговорити, — сказала вона, ледве перевівши подих.

Мія напружилася, кутаючись глибше в шарф.

— Та давай. Про що?

— Та про тебе. Знаю, ми не прям подруги-подруги, але… у тебе все норм?

— Так, усе ок, — Мія спробувала усміхнутися. — А що?

— Та ти змінилася. Стала така… замкнута, чужа якась. Чесно, я хвилююся. І Віка теж.

— Та не вигадуйте ви. Просто робота, навчання… зараз купа всього, — відмахнулася Мія.

— Ну слухай, робота й навчання у тебе й раніше були, але ти ж тоді зовсім інша була. Тебе хтось образив? Чи ще гірше — нашкодив?

— Ні, Оксано, правда. Все добре. — Мія опустила очі, ковтаючи крижане повітря.

— Ну… окей. — Оксана видихнула, і біла хмаринка розчинилася між ними. — А Новий рік де зустрічатимеш?

— У мене зміна до десятої, так що з вами не вийде. Буду вдома.

— Сама? — Оксана аж здригнулася.

— Та нічого страшного. Включу якийсь фільм, закинуся олів’є і мандаринами. Не переживай. — Мія спробувала пожартувати, але вийшло трохи сумно.

Оксана поклала руку їй на плече, теплі пальці відчутно пробилися навіть крізь товщу пуховика.

— Слухай, якщо що — ти кажи, добре? Не мовчи, га?

— Оксано…

— А?

— Дякую тобі. — Мія підняла на неї очі, в яких на мить з’явився старий знайомий вогник.

— Та ну, перестань. — Оксана махнула рукою, усміхнулася й, угледівши свій тролейбус, вигукнула: — Все, біжу! Побачимось!

Вона кинулася до зупинки, залишаючи на снігу ряд дрібних, не зовсім рівних слідів. Мія ще трохи постояла, вдихаючи морозне повітря з легким запахом диму й свята, а потім повільно рушила далі, стискаючи в кишені телефон так, наче він міг її зігріти.