12 Розділ

Мія вийшла з туалету й повільно попрямувала до столика. За ним залишився лише Адам, який нервово постукував пальцями по дерев’яній поверхні, втупившись кудись убік.

— А де всі? — здивовано запитала Мія, озираючись.

— Пішли... Їхнє таксі вже під’їхало, — відповів він, ледь винувато знизавши плечима.

— А ти чому залишився? — вона дивилася на нього трохи спантеличено.

— Та мені в той же бік, що й тобі... — він коротко поглянув на неї, ніби виправдовуючись, і поспіхом відвів погляд.

— Ну тоді... ходімо, — ніяково сказала Мія, відчуваючи, як її щоки трохи спалахнули.

Вони вийшли на вулицю. Свіже, вологе осіннє повітря приємно обпалило легені. Десь попереду сміялися компанії, миготіли яскраві ліхтарі, а під ногами шаруділо опале листя. Мія й Адам ішли повільно, мовчки, кожен заглиблений у власні думки, ніби боячись порушити ту крихку тишу, яка раптом здалася їм затишною — вона оберігала їхню несподівану близькість.

Першим не витримав Адам.

— То ти завтра йдеш на боулінг? — запитав він, спробувавши зобразити безтурботність.

— Ага, — коротко кивнула Мія, крадькома поглянувши на нього.

— Ти добре граєш? — його голос звучав трохи тепліше, ніж зазвичай.

— Насправді... це буде вперше, — знітилася вона й несміливо посміхнулася, відчувши, як у грудях солодко кольнуло від хвилювання.

— Справді? — Адам здивовано підняв брови, а потім ледь нахилив голову, наче щось зважував. — Шкода, що мене не буде. Я б тебе навчив.

Він засунув руки в кишені, а коли підняв погляд, його очі м’яко світилися теплом. Ця усмішка була такою щирою й трохи сумною, що Мії на мить захотілося сказати: «То прийди... будь там... зі мною». Але вона вчасно зупинилася, бо згадала, що, мабуть, завтра він поїде до своєї дівчини. А питати напряму — означало б відкрити власні почуття, оголити їх. А вона боялася поранитися.

— Нічого не вдієш, — сказала замість цього, силуючись посміхнутися так само легко, як і він. Та відчула, що її усмішка виходить трохи надломленою.

Вони підійшли до таксі. Адам мовчки відчинив дверцята й м’яким рухом запрошення пропустив Мію всередину, ніби це був їхній маленький, лише для них двох, вечірній ритуал. Потім сів поруч.

Машина рушила й покотилася по нічному місту, у вікні пропливали ліхтарі, вітрини й поодинокі перехожі. В салоні панувала тиша, наповнена чимось невимовно ніжним і тривожним водночас. Мія дивилася вперед, на мерехтіння фар, і міцно стискала руки на колінах, щоб не дати серцю вистрибнути. Адам теж мовчав, дивився кудись у вікно, але час від часу крадькома кидав на неї погляди.

Вони обоє не вимовили слів, які могли б змінити все — лише через страх, через ту саму крихку тишу, що вберегла їх цього вечора від відвертості. І, можливо, через неї вони тепер ніколи й не дізнаються, чого так насправді хотів кожен з них.

Двері її квартири зачинилися тихим клацанням, від чого в голові Мії лунко відгукнулося: сама. Ця тиша була такою гнітючою, що навіть дихати стало важче. Вона не вмикала світло у коридорі, пройшла навпомацки в кімнату, кинула сумочку на стілець і попрямувала у ванну.

Гарячий душ — ось чого їй зараз хотілося найбільше. Коли вода торкнулася шкіри, потекла по плечах, спині, Мія заплющила очі й ледь не схлипнула. Здавалося, ніби ця вода змиває не пил і втому, а всі ті несказані слова, всю тривогу й солодкий біль, що розпухав десь глибоко в грудях.

Йому шкода, що не буде на боулінгу... Він так мило посміхався... І чому він взагалі залишився зі мною, коли міг поїхати до неї?

Від цих думок її ніби обдало холодом, навіть крізь гарячий душ. Вона швидко вийшла, витерлася рушником, вдягнула стареньку футболку й м’які шорти. Волосся вологими пасмами спадало на плечі.

На кухні зробила собі чай, але так і залишила його на столі, навіть не сьорбнувши. Перейшла до свого маленького робочого столу біля вікна, де завжди писала свій блог. Відкрила ноутбук, завантажила редактор — і просто зависла, дивлячись на миготливий курсор.

Про що ти сьогодні писатимеш, дурненька? Про осінь? Про затишок? Чи, може, про те, як боляче відчувати себе зайвою?

Її пальці самі набрали заголовок: «Зізнання, яке ніколи не мало прозвучати».

А далі слова полилися так швидко, ніби давно чекали на цей вихід.

> «Сьогодні я зрозуміла, що мені подобається хлопець, у якого вже є дівчина.

Знаю, це звучить огидно і банально. Наче сюжет дешевої мелодрами. Але серце, на жаль, не підпорядковується моралі чи здоровому глузду. Воно обирає саме те, що не можна.

І ось я сиджу тут, над чашкою давно холодного чаю, і відчуваю такий гострий, пекучий сором. Бо мені соромно перед нею — дівчиною, яка, можливо, навіть не здогадується, що в якійсь дурепі з блогом защеміло всередині, коли її хлопець мило посміхнувся.

Мені соромно перед собою, бо я дозволила собі відчути це. Дозволила серцю забитися швидше, коли він відкрив для мене двері. Дозволила собі сподіватися.

Але ні.

Я так не хочу.

Відсьогодні я буду його уникати. Бо жіноча солідарність для мене — не пустий звук. Я не хочу, щоб хтось плакав через мене. І ще більше — не хочу, щоб колись плакала я.

Любов має робити щасливою. А це... це занадто боляче навіть для початку.»

Вона перечитала написане і відчула, як сльози виступили на очах. Гарячі, зрадницькі, вони скотилися по щоках, лишаючи вологі доріжки. Мія закрила долонями обличчя, намагаючись утихомирити цей розпач.

Вона ще не знала, як важко буде тримати обіцянку уникати його. Що щоразу, коли випадково зустріне його погляд, їй здаватиметься, що вона тоне у теплі, яке не має права відчувати. Але зараз, у цю пізню ніч, серед шурхоту ноутбука і холодного чаю, вона вперше чесно визнала перед собою — вона закохалася. І це боляче.