11 Розділ

Апетитний запах свіжоспеченої піци з розплавленим сиром, часникової пасти, охолодженого пива й карамельних десертів тонко змішувався з гомоном натовпу у затишній піцерії. Сміх, дзенькіт келихів і поодинокі вигуки зливалися у теплий, майже домашній шум.

Мія сиділа поруч з Оксаною. Їхні спини трохи напружено вирівнялися, наче вони несвідомо тримали оборону. Обидві розуміли, що це не той вечір, коли варто розбирати старі образи чи копатися у сварках. Сьогодні для них важливішою була Віка — її щаслива посмішка, що сяє очима й те, як вона нарешті безтурботно сміялася.

Віка сиділа навпроти, вся ніби світилася від радості. Вона весело підбурювала Давида розповідати дурниці, а Лізу, дівчину в костюмі Хелло у Кітті, випитувала смішні історії з його дитинства.

— І він реально так зробив? — захлинаючись сміхом, Віка сплеснула долонями.

— Ну, він тоді взагалі був ще той шкет, — Ліза багатозначно закотила очі, торкнулася Давидового плеча, і вони обоє розсміялися.

Роман тим часом щось серйозно обговорював з офіціантом. Той жваво кивав, записуючи замовлення у блокнот. Роман іноді зривався на кумедний тон, питаючи у кожного, чи точно всі визначилися, і не забули нічого солодкого.

Коли замовлення нарешті було прийняте, Роман відкинувся на спинку стільця й, з лукавою посмішкою на вустах, перевів погляд на дівчат:
— Ну що, красуні, які у кого плани на завтра?

— Я вільна! — Віка аж підстрибнула на місці, очі загорілися вогниками.

— І я вільна, — спокійно, але щиро всміхнулася Оксана, поправляючи пасмо волосся за вухо.

— А от я завтра на зміні... — Мія скривилася, образливо надула губи й театрально зітхнула.

— А доки? — Роман хитро примружився.

— До десятої.

— Ідеально! — його обличчя одразу ожило. — Тоді збираємося рівно о десятій біля твоєї роботи й валимо всі разом у боулінг. Буде ніч шаленств!

— Та ви що, так пізно? — здивовано підняла брови Ліза.

— А що, субота для того й існує, щоб гуляти до ранку! Ну, то як, ти з нами?

— Та ну, я краще залізу в ліжко й зникну для світу, — Ліза зробила жест, ніби натягує ковдру собі на голову.

У цей момент між столиками майже танцюючи прослизнув Адам. За ним ішов хлопець років двадцяти п’яти, міцної, навіть трохи грубуватої статури, що робило його схожим на компактний сейф на ногах. У нього було кругле обличчя й неймовірно виразні сіро-блакитні очі, які ніби підсвічувалися зсередини.

— А ось і ми! Дивіться, кого я притягнув! — вигукнув Адам так голосно, що сусідній столик обернувся.

— Які люди! — Роман миттю піднявся, потиснув руку новенькому, потім той потиснув руку Давидові.

Після чого хлопець нахилився й зовсім ненав’язливо, але так ніжно поцілував Лізу в губи, що вона вмить засяяла.

— Усім привіт! Я Саша, — сказав він, і так щиро, майже по-дитячому, помахав долонею, що кілька дівчат за сусіднім столиком захихотіли.

Він сів поряд із Лізою, Адам умостився між ними та Романом.

— Можна нам ще один набір посуду? — кивнув офіціантові Роман, зручніше вмощуючись.

— Звісно, зараз усе принесу, — відповів офіціант і майже нечутно зник у глибині залу.

За столом у піцерії панувала тепла, майже домашня атмосфера. У повітрі змішувався аромат гарячої піци з руколою та розтопленим сиром, легкі ноти карамельного пива й терпкий запах свіжозмеленої кави. Усі жваво обговорювали улюблені фільми, музику та хобі, голоси час від часу зливалися в гучний, радісний гул.

Роман сидів, розправивши плечі, і задоволено хизувався своїми мускулами.
— Подивіться, які біцепси! — гордо виголосив він, підсуваючи рукав ще вище.
— Давиде, ну покажи вже свої кубики на пресі! — благально замуркотіла Віка, лукаво глянувши на нього з-під вій.
Саша й Ліза вибухнули реготом, майже виливаючись зі стільців.

— А ну, Оксано, Міє, не хочете перевірити? — Роман весело підморгнув, простягаючи руку ближче.
Оксана скривилася, наче її змусили нюхати сирий часник, а Мія, захихотівши, ледве торкнулася його руки пальцями, мов боялася обпектися.

Ліза хитро примружилась і сказала з насмішкуватою посмішкою:
— Та що там твої біцепси, Романе. Все одно тобі ще далеко до Адама. А я вже мовчу за мого Сашу.

— Та ні, ми з ним однакові, — ніяково відмахнувся Адам, злегка опустивши голову.
— Не вірю! А ну покажи, — засміялася Оксана, ліктем штовхнувши Мію.
— Я… соромлюся, — пробурмотів Адам, знітившись ще більше.

Це розсмішило всіх ще дужче — компанія вибухнула сміхом так голосно, що сусідній столик здивовано обернувся. Розмова продовжилась, жарти сипалися один за одним, і здавалось, що цей вечір може тривати вічно.

Адам усміхався, підтримував теми, іноді кидав влучні підколювання, але водночас крадькома поглядав на Мію. Робив це обережно, майже невидимо, однак не міг себе стримати.

Мія ж уперше за довгий час почувалася настільки легко та невимушено серед людей. Її плечі розслабилися, обличчя світилося від щирих усмішок. Та як би вона не намагалася слухати розмови навколо, її погляд знову й знову ковзав у бік Адама — іноді мимохіть, іноді зовсім свідомо.

— Ось це пиво — просто бомба, — раптом сказав Роман, схвально кивнувши. — Треба буде й завтра замовити.
— Завтра? Ти кудись ідеш? — озвався Адам, ледь помітно зморщивши лоб.
— А точно! Забув сказати. Ми всі, крім Лізи з Сашею, ідемо завтра в боулінг. Ти з нами?
— Ні, на жаль… Цих вихідних у мене справи, треба поїхати, — відповів Адам, тихше, ніж зазвичай.
— Ти їдеш… до неї? — з несподіваною серйозністю перепитав Давид, насторожено втупившись у нього.
— Угу, — лише кивнув Адам.
— Ясно… — протягнув Давид, а тоді миттю перевів розмову на те, як феноменально він грає в боулінг.

Усі захоплено підхопили тему, а Мія лише мовчки дивилася на Адама.
<То у нього є дівчина? І на ці вихідні він їде до неї…> — подумки прокрутила вона, відчувши, як десь усередині трохи стиснулося. <Ну звісно, як у такого, як він, не може бути дівчини…>