6 Розділ

Вечір уже непомітно перетік у ніч, ліхтарі кидали на мокру бруківку теплі золоті плями, що тремтіли від кожного подиху вітру. Давид і Віка йшли поруч, час від часу легенько торкаючись плечима, ніби гралися в те, хто кого ненавмисно зачепить.

— Холодно? — запитав Давид, кинувши на неї короткий, але пильний погляд.
— Та ні, — збрехала Віка, хоча щоки вже давно щипав вечірній холод.

Він узяв її за руку, сховав у своїй, теплою й міцною.
— Так краще?
— Тепер точно, — усміхнулася вона, трохи ніяково опустивши очі.

Вони йшли повільно, зовсім не квапилися. Розмовляли про дрібниці — хто завтра вставатиме раніше, чий пес вранці голосніше гавкає, чому світло ліхтарів завжди здається сумним. І від цих простих слів ставало ще затишніше.

Біля її будинку Давид зупинився, неохоче відпускаючи її руку.
— Значить… ти вже вдома.
— Уже, — трохи пошепки відповіла вона, наче шкодувала, що це так швидко.

Він нахилився ближче, торкнувся чолом її чола, завмер на мить, ніби вагався. А тоді їхні губи зустрілися — несміливо спочатку, обережно, але коли Віка легенько притулилася до нього, поцілунок став глибшим, тривалішим, теплим, як нічне повітря.

— До завтра? — видихнув Давид, коли відступив, усе ще тримаючи її долоню у своїй.
— До завтра, Давиде, — усміхнулася Віка, щаслива й трохи розгублена.

Вона ще довго стояла на сходах, дивлячись йому вслід, а серце билося так голосно, що здавалося — от-от почує вся вулиця.

Мія поверталася додому одна. Її плечі були трохи зігнуті, навушники глушили шум міста, але не власні думки. На зупинці вона встигла помітити, як дрібні краплі дощу ще тремтіли на ліхтарях.

Коли під’їхав тролейбус, у салоні не залишилося жодного вільного місця. Мія піднялася сходами, вхопилася за холодний металевий поручень і приготувалася стояти всю дорогу.

Але тролейбус різко рвонув з місця — і вона, не встигнувши навіть озирнутися, буквально врізалася спиною в чиїсь груди.

— Обережніше, — почувся над самісіньким вухом низький голос.

Вона різко обернулася й застигла. Перед нею стояв Адам. Його руки вже були на її плечах, притримуючи, щоб вона не впала. Мія відчула, як через тонку тканину куртки пробігає тепла хвиля — від його дотику по тілу пробігли мурахи.

— Адам… я… вибач, — пролопотіла вона, згораючи від збентеження.

— Ти завжди так необачно кидаєшся на людей? — тихо запитав він, і в кутиках його вуст майнула ледве помітна усмішка.

Її щоки палали, вона дивилася кудись у бік, боячись зустрітися з ним поглядом. Адам нахилився трохи ближче, ніби хотів щось додати, але тролейбус знову різко загальмував. Мія не втрималася — й цього разу справді впала йому прямо в обійми.

Його руки рефлекторно стиснули її талію, утримавши так міцно, що на мить їй навіть забракло дихання. Мія підвела очі й побачила, що Адам усміхається. Ця усмішка була не іронічна, а по-справжньому тепла, навіть трохи здивована.

Вона швидко відсторонилася, опустила погляд, намагаючись зібратися. І саме в цей момент його обличчя раптом змінилося — стало серйозним, навіть злегка осудливим, ніби він докоряв їй за щось невимовне.

— Рахуй один-один, — холодно кинув він.

У цих словах більше не залишилося ані натяку на усмішку, ані тепла, яке ще щойно її обіймало. Мія стиснула пальці на поручні так сильно, що аж побіліли кісточки. Їй хотілося щось сказати, пояснити чи виправдатися, але слова так і не знайшли дороги назовні.

Адам відвернувся до вікна, відгородившись від неї непробивною стіною мовчання. А між ними зависла гірка, колюча напруга, що різала навіть гостріше, ніж будь-які докори.

Коли тролейбус під’їхав до її зупинки, Мія швидко смикнула за шнурок, що сигналізував водієві. Серце в неї калатало так, ніби хотіло вирватися назовні. Вона навіть не озирнулася на Адама — боялася знову зустріти той холодний, відсторонений погляд.

Сходами вона зійшла майже бігом, ледь не перечепившись. Вийшовши на мокрий тротуар, Мія вдихнула холодного, вогкого повітря, спробувала вгамувати дихання і зібрати докупи власні думки. Її щоки ще палахкотіли, а на згадку про те, як вона впала в його обійми, серце шалено стиснулося.

За склом тролейбуса Адам стояв, спершися плечем на поручень, і проводжав її поглядом. Його очі були вже не крижаними, як кілька хвилин тому, а теплими й трохи розвеселеними. Ледь помітна посмішка повільно торкнулася його губ — він пригадав, як вона, розгублена й сором’язлива, дивилася на нього знизу вгору, вся така тендітна й збентежена в його руках.

Тролейбус смикнувся й рушив далі, а він усе ще дивився їй услід, немов не хотів втрачати цю мить. І в цій короткій, неочікуваній посмішці Адама жевріла якась тепла таємниця.