8 Розділ

Вони виходили із залу кінотеатру разом із натовпом, що гомонів і захоплено ділився враженнями про фільм. Сотні голосів зливалися у теплий шум, мов хвиля, що котиться берегом.

Мія йшла трохи осторонь, намагаючись не зустрічатися поглядом з Адамом. Його стримана постать поруч нагадувала про холодний вітер — прохолодний і відчужений. Її це трохи лякало. Вона любила людей, з якими можна було годинами говорити про книжки, старі чорно-білі стрічки чи історію забутих міст. А поруч з Адамом почувалася так, ніби її слова вмить розчиняться в повітрі.

А от Віка з Давидом, що йшли попереду, мовби належали зовсім іншому світу. Вони весело перемовлялися, стримуючи сміх, штовхали одне одного плечем, немов діти. Ліхтарі на стелі сходів відливали теплим золотом їхні волосся та очі, робили цей момент затишним, майже казковим.

— Та ти не зрозуміла головного посилання фільму! — з удаваним обуренням шепотів Давид.

— Ой, та йди ти, — сміялася Віка, махаючи рукою.

Та раптом її туфелька невдало ковзнула по краю сходинки. Віка злякано ойкнула, похитнулася — і за мить опинилася в обіймах Давида. Він інстинктивно схопив її за талію, притягнув до себе так близько, що їхні груди торкнулися. На долю секунди все навколо завмерло: ніби й натовп стих, і світло стало м’якшим, ніж будь-коли.

Віка розгублено дивилася на Давида, намагаючись упіймати рівне дихання. Її щоки зрадницьки розквітли теплим рум’янцем. Давид лише ледь усміхнувся — так, як у дорамах усміхаються герої, коли розуміють, що тримають у руках дещо важливіше за будь-які слова.

— Ти в порядку? — тихо запитав він, не поспішаючи відпустити.

— Так… завдяки тобі, — видихнула Віка, і їхні погляди на мить сплелися, мов нитки, що довго шукали одна одну.

Мія, яка спостерігала за всім збоку, не змогла не посміхнутися.
«Наче по канону найкращих Дорам», — подумала вона, і в її серці защеміло солодко й трохи боляче.

А тоді Давид узяв Віку за руку й легко повів далі сходами, ніби цей маленький інцидент був лиш приводом торкнутися її ще раз. І вже здавалося, що вони йдуть не по бетонних сходах звичайного кінотеатру, а по якійсь освітленим гірляндам доріжці у романтичній сцені, де камера плавно обертається довкола них, сповільнюючи час.

А Мія рушила слідом, ховаючи свою м’яку усмішку у складках шарфа, дозволяючи серцю ще трохи поніжитися цією теплою історією, яка творилася на її очах.
Покинувши торговий центр, вони неквапливо рушили через стоянку в бік набережної. Ніч уже впевнено опустилася на місто, але ліхтарики заливали все довкола м’яким золотавим світлом, що відбивалося у дрібних калюжах, наче в розкиданих дзеркалах. Повітря було свіже, трохи вогке, наповнене запахом річки.

Давид, який ішов поруч із Вікою, несподівано зупинився, вказав рукою вперед і захоплено мовив:
— Дивіться, який яскравий місяць! Якраз висить просто над островом Кохання.

— Ага, класний, — усміхнулася Віка, задерши голову, так що у світлі ліхтарів її очі заіскрилися ще більше. — Цікаво, а чому його так називають?

Тут озвався Адам. Його голос прозвучав незвично спокійно й навіть трохи замріяно — так, що Мія мимоволі підняла на нього здивований погляд.
— Це неофіційна назва, — почав він неквапом, немов зважуючи кожне слово. — Є така легенда: колись давно на цьому острові вперше поцілувалися Андрій та Ольга. Кажуть, їхнє кохання було настільки щирим, що на місці їхнього поцілунку виросло велике дерево. А ще подейкують: якщо прийти туди зі своєю половинкою й поцілуватися під тим деревом, ви будете разом назавжди.

Мія затримала на ньому погляд трохи довше, ніж хотіла. Її серце, правда, не затріпотіло, але в голові щось перевернулося — ця його м’якість, спокійна впевненість зовсім не вписувалися у той образ холодного, трохи зарозумілого красеня, який вона для себе давно намалювала.

— Клас… — захоплено вимовила Віка. — А що ти ще знаєш про цей острів?

— Це штучний острів. Його насипали, коли будували водосховище на Південному Бузі, — без жодного хизування відповів Адам. — Тоді проводили «недільники» — близько п’ятнадцяти тисяч містян власноруч копали землю, щоб створити ставок і острів, так економили гроші. У п’ятдесят шостому році заповнили водойму, на острові посадили дерева, звели місток… Він простояв років десять, а потім його розібрали.

Він говорив так, ніби розповідав щось по-справжньому близьке для себе, і від цього в його голосі звучала особлива теплота.

— Ого… А звідки ти це знаєш? — здивовано вигукнула Віка.

— Та так, десь читав колись, — байдуже відмахнувся Адам, але куточки його вуст ледь помітно піднялися.

Мія в цю мить відчула, як її власна упередженість тріснула, мов старе скло. Хлопець, якого вона встигла записати у «порожніх і надто самовпевнених», раптом постав перед нею зовсім іншим — уважним, тямучий, здатним ділитися речами, що виходили далеко за межі красивої оболонки.

Вона навіть трохи розгубилася, зрозумівши, наскільки помилилася у своїх швидких висновках. І хоча в серці не засвітився якийсь особливий вогник, їй стало цікавіше: що ще вона не помітила у ньому чи в інших людях, поспішаючи робити висновки?

А місяць тим часом продовжував сяяти просто над островом, немов підморгував їм, підтверджуючи: у цьому світі значно більше, ніж здається на перший погляд.
Віка з Давидом ішли позаду, тримаючись за руки й тихенько про щось перемовляючись. Їхні тихі смішки час від часу долинали до Мії, немов дзвіночки у нічній тиші. А Мія з Адамом ішли метрів за двадцять попереду, крокуючи вздовж набережної у напрямку парку. Над водою тягнувся легкий серпанок, ліхтарі розсипалися теплими світлячками по гладіні річки.

Вони мовчали. Тиша між ними не була гнітючою, швидше якоюсь наповненою — як пауза у музиці, що дає змогу відчути мелодію ще глибше. Нарешті цю паузу обірвав Адам, злегка нахилившись до неї.

— Мені потрібна буде допомога наступної п’ятниці, — сказав він тихим, але впевненим голосом. — Можу на тебе розраховувати?