9 Розділ

Мія лежала на ліжку, дивилася у стелю, крутила телефон у руках. Екран світився ім’ям Віки.

— Думаєш, він має рацію? — тихо запитала Мія у слухавку, її голос звучав глухо, ніби загублений серед подушок.

— Хто? — здивовано відповіла Віка, її голос лунав дзвінко, трохи спантеличено.

— Адам. Він сказав, що я поверхнева.

На тому кінці лінії запала пауза. Віка зітхнула так, що навіть через телефон Мія почула.

— Мія, але ж ти зовсім не така. Я ж знаю тебе вже скільки років. Думаю... ти просто боїшся підпускати до себе хлопців. Таких, як він.

— Можливо... — Мія ковтнула, пальцем ковзаючи по краю ковдри.

— Мія? — голос Віки став особливо лагідним. Вона замовкла на секунду, наче підбираючи слова.
— Що ти хочеш запитати?

— Я давно помітила, що ти тримаєшся осторонь хлопців. Особливо тих, хто... ну, привабливий. У мене таке враження, що ти їх або боїшся, або навіть трохи зневажаєш. А може — і те, й інше. — Віка говорила це дуже обережно, з турботою, як ніби боялася поранити ще більше.

Мія важко видихнула у слухавку, і в тиші це прозвучало майже як стогін.

— Якщо ти колись захочеш виговоритися, знай — я завжди готова тебе вислухати, — тихо промовила Віка.

— Я знаю, що можу тобі довіритися... але мені важко про це говорити, — Мія опустила очі, відчуваючи, як знову накочується знайоме відчуття провини.

— Гаразд. Я не прошу тебе прямо зараз щось розповідати. Але пам’ятай: ти не повинна тримати це все в собі.

— Дякую... — ледь чутно прошепотіла Мія.

На кілька секунд у слухавці зависла тепла тиша.

— Ну все, змінимо тему, а то зовсім засумували, — нарешті жвавіше сказала Віка, намагаючись розрядити атмосферу. — Ти завтра підеш з нами допомагати Адаму?

— Так, я ж обіцяла. Чесно кажучи, мені навіть цікаво, що ми там маємо робити.

— Цікаво, що саме будемо робити, чи тебе більше цікавить сам Адам? — піддражнила Віка, і навіть через телефон було чути її хитрий сміх.

— Ти про що? — Мія фиркнула, теж засміявшись.

— Я бачила, як ти на нього подивилася, коли він говорив про той острів. Він тебе явно здивував.

— Не буду брехати... я здивувалася, — визнала Мія.

— Хочеш, я в Давида розпитаю про нього?

— Ні, не треба. Він мене просто здивував. Але... він мені не подобається. У нас із ним нічого спільного.

— Ага, як скажеш, — протягнула Віка зі смішком.

— Я серйозно.

— Да-да...

— Все, пізно вже. Пора спати. Бувай.

— Бувай, люба.

Мія поклала телефон на тумбочку. Її кімнату заполонила тиша, яку ледь розбавляло рівне дихання ночі за вікном. Вона заплющила очі й занурилася у власний світ ілюзій.

---

День п’ятниці минув буденно — Мія вже давно звикла, що її життя нагадує день бабака. Щоранку вона виконувала свої звичні ритуали зборів на навчання: повільно вставала з ліжка, лінькувато розчісувала волосся, ковтала поспіхом гарячий чай і перевіряла, чи не забула конспекти. Дорога до університету була настільки знайомою, що ноги, здавалося, несли її самі, без будь-якої участі розуму.

Лише один момент виривав її зі стану напівдрімоти — різкий, теплий запах свіжоспеченого хліба, що линув від хлібокомбінату, повз який вона проходила щоранку. Цей аромат, немов чиясь лагідна рука, торкався її плеча, нагадуючи: ще трохи — і вона дійде до місця призначення. Тоді вона глибше вдихала повітря, на мить заплющувала очі й дозволяла собі уявити, що замість університетських стін її чекає затишна кав’ярня, а день буде сповнений приємних несподіванок.

Мія сиділа на парах, зсутулившись над зошитом так, ніби справді щось уважно занотовувала. Насправді ж погляд її то зосереджувався на одній точці на дошці, то зовсім розпливався, немовби крізь туман. Сьогодні вона була не надто уважна: слова викладача звучали десь далеко, відскакували від свідомості, не лишаючи жодного сліду.

Їй так кортіло зараз просто дістати навушники, увімкнути Stray Kids на повну й дозволити цим вибуховим трекам зарядити її зсередини, наче телефон від швидкісної зарядки. Бо й справді, складалося враження, що у неї сіла батарейка — не фізично, а десь глибше, у серці та думках.

Вона підперла долонею щоку й глянула у вікно, де ліниво пробігали хмари, зовсім не поспішаючи. Якби зараз була Віка, вони б уже перешіптувались, ділилися дурницями або ж планували, куди підуть після пар. Але Віки сьогодні не було — чомусь вона навіть не написала, куди зникла.

А Мії ще належало після занять іти допомагати Адаму — а це означало, що вечір обіцяє бути довгим. Вона тихо зітхнула й погладила пальцями  навушники у кишені, як спокусу, відкладаючи маленьке бунтарство хоча б до перерви.

Телефон у кишені завібрував, Мія потягнулася рукою до нього, повільно дістала і непомітно для інших, поглянула на екран.

Віка.

Львівське шосе,43/2. Візьми таксі його оплатять. Я з Давидом вже тут, після пар підтягуйся.

Мія прочитавши повідомлення сховала телефон.

Пара закінчилася, і Оксана, трохи збентежена, але рішуча, направилася до Мії. Її весь час точила тривога — Віка сьогодні не з’явилася на пари й не брала трубку.

— Ти зараз додому? — тихо запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав байдуже, але в очах відбивався неспокій.

— Ні, їду в одне місце, обіцяла декому допомогти, — відказала Мія, поправляючи ремінець сумки на плечі.

— А, ясно... А ти не знаєш, чому Віки немає? Я їй дзвонила — вона трубку не бере. — Оксана підтиснути губи, перебираючи пальцями край кофти.

— Вони з Давидом зранку поїхали допомагати. А я зараз теж туди, певно, вона зайнята. Вона мені теж не відповідала — лише смс відправила з адресою.
— Якщо там потрібна допомога, я теж можу — у мене сьогодні немає планів.

— Не знаю, чи я можу когось приводити, але думаю, що лишні руки не завадять, — посміхнулася Мія, і в її очах на мить спалахнув теплий вогник.

Вони викликали таксі. Доки чекали, говорили про буденні дрібниці — навчання, плани на вихідні, сміялися над викладачами, що люблять «ганяти» студентів за дрібниці. Машина приїхала швидко, і дівчата, досі перемовляючись пошепки, сіли на заднє сидіння.
Мія одразу витягла телефон і почала швидко набирати повідомлення Віці. Її пальці трохи тремтіли.