7 Розділ

Стук у двері.
— Ти спиш?
— Угу... — протяжно пролунало у відповідь з-за дверей.

— Треба поговорити. Виходь, я вже приготував каву.

За хвильку двері прочинилися, і на порозі з’явився Давид у самих лише боксерках. Його тіло було підтягнутим, спортивним, але рухи ще сонні — він ледь волочив ноги по підлозі. Піднявши голову, Давид подивився на Адама своїми карими очима з теплим янтарним відтінком.

— Ну і що ти хотів? — хрипко запитав він, ще не до кінця відійшовши від сну.

Адам мовчки простягнув йому чашку гарячої кави. Давид зробив ковток, відчувши, як аромат і тепло наповнюють груди.

— Розкажи мені більше про Мію, — спокійно, але з легким напруженням у голосі промовив Адам.

— Ммм? — Давид раптом ніби прокинувся остаточно і витріщив на нього очі. — Здається, я ще сплю. Повтори.

— Розкажи мені про Мію, — повторив Адам, цього разу ще серйозніше, погляд у нього був уважний, занадто прямий.

— Це через те, що я вчора сказав? Та забудь, — відмахнувся Давид, але його брови все ж здивовано злетіли.

— Вона мені подобається, — тихо, але твердо сказав Адам.

— Що? Ти зараз серйозно? — Давид навіть чашку ледь не випустив із рук, так щиро він здивувався.

— Угу.

— Ну, я мало що про неї знаю... — зніяковіло почав Давид, провівши рукою по потилиці. — Але можу дізнатися, якщо хочеш.

— А ще... — Адам на мить зам’явся, видавши рідкісну для нього сором’язливу усмішку. — Можеш організувати так, щоб ми «випадково» перетнутися?

— Хмм... можна спробувати запросити їх у кіно, — Давид замислено нахилив голову. — Але якщо ти оплатиш, бо я зараз на мілині.

— Домовилися, — Адам відповів швидко, майже з полегшенням.

— Алло! Привіт! Нічого не хочу чути — ти сьогодні йдеш зі мною в кіно! — голос Віки буквально вибухнув у динаміку телефону так, що Мія відсмикнула його від вуха.

— З якого це дива? — невдоволено протягнула вона, закочуючи очі й струшуючи плечима, ніби намагаючись струсити з себе несподівану навалу Вікиної енергії.

— У Давида чотири квитки. Він іде з другом, а ти йдеш зі мною. Все, питання закрите! — Віка говорила так, наче вже тримала її за руку і тягнула в зал.

— Це обов'язково? — Мія скривилася так, ніби їй щойно запропонували добровільно зробити уроки алгебри за весь клас. — У мене немає жодного бажання.

— Мія, ну будь ласочка! Я тебе дуже, дуже прошу! — Віка затягла жалісливим голосом, а потім видала такий високий писк, що Мія знову відсунула телефон і стиснула очі.

— Добре, добре! Тільки не ний, бо твоє «пііі» ще вночі снитися буде, — Мія скривилася, але на обличчі з'явилася крива усмішка.

— О восьмій вечора, будь при параді в «Оазисі». Не запізнюйся! Бувааааай! — і перш ніж Мія встигла ще хоч щось заперечити, у слухавці пролунав різкий «піп», сигнал завершеного дзвінка.

Мія опустила телефон на стіл, підперла підборіддя рукою й скрушно видихнула.

У торговому центрі стояла вечірня метушня: десь пахло свіжими круасанами, продавці голосно перемовлялися, а з гучномовців лилася легка музика.

Віка впевнено крокувала поруч із Давидом, періодично щось йому захоплено шепотіла. Мія йшла трохи позаду, тримаючи руки в кишенях пальта та вдивляючись у підлогу, ніби там були найцікавіші візерунки світу.

— Ну що, твій друг скоро буде? — поцікавилась Віка, підморгнувши Давиду, намагаючись зробити це непомітно для Мії.

— Та... — Давид злегка почухав підборіддя й удав, ніби сильно замислився. — Здається, трохи затримається. Казав, що ще мусить забігти у спорт маг.

— Ой, та це дрібниці, — Віка махнула рукою.

А от Мія раптом зупинилась і, зітхнувши, промовила тихіше, але достатньо чітко:

— Знаєте, може, мені краще піти додому? Ви ж пара, а я тут просто… третя зайва. Не хочу вам псувати вечір.

— Ти що, дурненька? — Віка скривилась і тут же взяла Мію за руку. — Я без тебе нікуди не піду. Ми ж домовлялись.

— Та ну, Вік, — Мія всміхнулася, але якось натужно. — Усе ж очевидно…

— Та ні, — швидко втрутився Давид, удавши, що не зовсім розуміє, про що вона, — ми ж домовлялись компанією. І взагалі…

У цей момент  на ескалаторі неквапливо спускався Адам. Він ішов розслаблено, руки в кишенях куртки, погляд — трохи відчужений, але на губах грала його звична ледь іронічна посмішка.

У грудях Мії щось дивно стиснулося, мов натягнута струна. Тільки не це… Чому саме він? — промайнуло в голові. Серце пришвидшило хід, а вона з досадою подумала, що це абсолютно дурна реакція. Що за маячня…

— О, диво, кого я бачу! — Давид театрально розвів руками. — А я думав, ти взагалі сьогодні не вирвешся.

Адам підняв одну брову й із легким здивуванням озирнувся на всіх:

— Не вирвусь… куди?

— Та ми ж у кіно зібрались, — Давид усміхнувся винувато, ніби сам зрозумів, що звучить це дивно. — Діма,  мав іти, відмовився в останню хвилину. Тож…

— І що, ти хочеш мене затягти ? — Адам склав руки на грудях, дивлячись на Давида з лукавою підозрою. — Я не казав, що в мене немає планів.

— Та ну тебе, — Давид зобразив ображену гримасу. — Нас тут четверо мало бути. Не ламай планів.

Віка втрутилася, блискаючи очима:

— Адам, ну будь другом, піди з нами. А то доведеться повертатись додому.

Адам перевів погляд на Мію. Її обличчя було трохи напружене, ніби вона чекала, що зараз він скаже «ні», і їй полегшає. Але водночас у її очах блиснула цікавість, котру вона поспішила сховати, відвернувшись.

— Добре, — нарешті сказав Адам, ледь зітхнувши, — піду. Але з умовою: ви мені потім за це щось винні.

— Домовились! — швидко відгукнувся Давид і з полегшенням штовхнув його ліктем. — Тільки без шантажу після.

Мія ж у цей момент відчула, як напруга всередині трохи спала. Ідіотка… чого ти взагалі так розхвилювалась? Але водночас було щось дивне й навіть трохи миле в тому, як він погодився.