5 Розділ

Мія з неохотою натягнула куртку й кросівки. Їй зовсім не хотілося залишати свою затишну квартиру, де ще трималося літнє тепло, але Віка мала рацію — їй потрібно було розвіятися. За вікном стояла лагідна осінь: сонце щедро проливалося на вулиці, підсвічуючи золотисте й багряне листя на деревах, і це була ще одна причина вирватися зі свого «лігва» цього жовтневого дня.

Вони зустрілися на зупинці біля першого автовокзалу, де повітря було наповнене запахом вогкості й опалого листя. Звідти попрямували в дендропарк. Землю вкривав строкатий килим із листя — воно м’яко шурхотіло під ногами, наче шепотіло якісь свої таємниці. Мія милувалася тим, як промені пробивалися крізь голі гілки, малюючи візерунки на доріжках, і відчувала в цьому особливу красу, навіть трохи сумну.

Вони заглибилися в парк, де вже зібралася компанія: у мангалах потріскував вогонь, від нього тягнуло димком, що змішувався з прохолодним осіннім повітрям. Десь поруч звучала музика — гітара й чиїсь голоси. Хтось біля стола різав яскраві овочі, інші жваво перемовлялися, сміялися.

Дівчата рушили до них, і що ближче вони підходили, то повільнішими ставали їхні кроки — відчуття незручності й сором’язливості накотило хвилею, холодною, як цей осінній вітерець.

З натовпу долинув теплий голос Давида:
— О, ви прийшли! Нарешті.

Його тон був веселим і легким, неначе він і сам частина цієї золотої пори року, — і дівчата відчули полегшення.

Він вийшов їм назустріч, і вони мимоволі пришвидшили крок.

— Привіт, я Давид, — сказав він, простягаючи руку Мії. Його рот розтягнувся в щиру, трохи сонячну посмішку.

— Мія, — сором’язливо відгукнулася вона, потисла руку й підтиснути губи. Для неї такі знайомства були наче холодний дощ — несподівані й трохи лячні.

— Дуже приємно. Привіт, — звернувся Давид уже до Віки, легко торкнувся її щоки губами. Віка помітно знітилася, щоки її засяяли теплом, і вона мило всміхнулася.

— Ходімо, я вас познайомлю.

Вони підійшли до компанії. Над ними шелестів вітер у верхівках дерев, зриваючи останні листки, які кружляли й падали довкола них, наче яскраві метелики.

— Народ, це Віка і Мія. Дівчата, це народ! — гучно й радісно виголосив Давид.

Усі озирнулися, посміхнулися, навперебій привіталися, хтось навіть підморгнув.

— Дивіться, не ображайте їх, вони мої гості, — додав Давид з лукавою усмішкою.

А десь попереду знову затріщали дрова у вогнищі, здіймаючи у повітря хвилю теплого диму й запах підгорілої кори. Осінь повністю накрила їх своєю золотавою ковдрою.

Друзі Давида виявилися напрочуд привітними. На свій подив, Мія швидко влилася в цю строкату компанію — дівчата й хлопці спілкувалися невимушено, не ігнорували новеньких, а навпаки, легко залучали їх у розмови.

Компанія вибухнула емоціями, коли хтось раптом з’явився — хтось вигукнув, хтось засміявся надто голосно, хтось навіть вискочив назустріч із розкритими руками. Усі по черзі підходили привітатися, створюючи веселий гармидер із рукостискань, дружніх стусанів у плече й щирих обіймів. Лише Віка та Мія трохи розгублено стояли осторонь, спостерігаючи, як цей невгамовний натовп радісно гуде довкола.

Коли люди потроху розійшлися, Мія нарешті змогла розгледіти новоприбулого. Це був високий хлопець із русявим, трохи розтріпаним волоссям, яке ніби спеціально залишили в легкому безладді. Блакитні очі світилися теплим, невимушеним блиском. Він був у спортивному одязі — зручному, але водночас стильному, так що навіть складалося враження, ніби він щойно зійшов із якоїсь рекламної афіші.

Його широка посмішка ніби притягувала до себе, запрошувала розслабитися. Він випромінював таку впевненість у собі, що здавалося — цій людині неможливо заплутатись у словах чи похитнутися під чужим поглядом. І саме ця риса Мію дещо відштовхувала. Вона завжди трималася осторонь надто самовпевнених хлопців, бо читала в них легковажність, яка часто виявлялася правдою.

Та все одно було цікаво за ним спостерігати: як він розкидав жарти навсібіч, швидко перебирав співрозмовників, як до нього тулилися друзі, а хтось навіть плеснув його по спині так голосно, що Мія здригнулася. Навколо стояв веселий хаос — хтось розмахував руками, намагаючись щось довести, хтось жартував, хтось обурено сміявся. І посеред цього всього новоприбулий рухався абсолютно вільно, як риба у воді, немов це саме він створював цей невгамовний вир емоцій.

— Діма, друже, кажи чесно, ти досі живеш у маминій квартирі чи вже вирвався у власне гніздо? — Адам з усмішкою глянув на друга.

— Та що ти! Звісно, живу у власному... у мами на кухні, — Діма драматично знизав плечима. — Хоча, чесно, там більше свободи, ніж у твоїй уяві.

— Ха-ха, класно. А як із дівчатами? Все ще штурмуєш серця, чи став більш вибагливим?

— Та ну, що ти! Я став як хороше вино — з віком лише кращий. Правда, поки що більше схожий на дешеве пиво, але потенціал є.

— Потенціал — це добре. А що з твоїми "планами на життя"? Можливо, нарешті вирішив стати космонавтом або знаменитим блогером?

— Ну, поки що планую вижити до пенсії. Решту — як карта ляже.

— Ось це настрій! — Адам сміється. — Головне — не втрачати оптимізму, навіть якщо твоя найбільша пригода — знайти ключі від дому.

— Абсолютно! — Діма підняв пляшку. — За нас, майстрів виживання і пошуку ключів!

Далі Адам щось жваво обговорював із Давидом, сміявся, кидав комусь ключі від авто, а потім різко розвернувся — і буквально врізався в Мію.

— Ой, вибач! Я не хотів… — слова злетіли з його вуст автоматично, але на середині фрази він затнувся, ніби раптом збентежений і розгублений. Його погляд ніби завмер на її обличчі, а слова зникли в повітрі. Він стояв так близько, що відчував тепло її тіла, і це ніби розбурхувало щось усередині нього. Широко розкриті очі застигли, мов зачаровані, і він ні на крок не відступив.

Мія зробила крок назад і ніяково усміхнулася.

— Та нічого страшного, — сказала вона, поправляючи светр на плечах. Її голос був спокійний, але тепер у ньому відчувалась легка відстороненість, ніби вона намагалась захистити себе.