4 Розділ

Віка стояла в черзі до каси кінотеатру, гортаючи стрічку в телефоні й час від часу підозріло озираючись на людей позаду — хтось дихав їй у спину занадто наполегливо. Нарешті підійшла її черга.
— Два на «Під покровом ночі», дев'ятий ряд, сьоме і восьме місця, — сказала касирці й кинула швидкий погляд на табло з сеансами.
Отримавши квитки, вона відразу рушила до стійки з попкорном. Взяла середнє відро карамельного й дві коли.

Біля входу в зал її вже чекала Оксана — одногрупниця з якою раніше особливо не тусила, але відколи Мія почала працювати і їх стало троє, вони якось непомітно зблизилися.
Оксана була у світлих джинсах і чорній oversize футболці з написом «Not your baby», під якою миготіла срібляста підвіска. Трішки стомлена після пар, але все одно усміхнена.

— О, привіт! Давай дивися, де наш зал. Який ряд, які місця? — одразу спитала вона, трохи нервово перебираючи волосся.

— Дев’ятий ряд, сьоме і восьме. Все як ти любиш — не занадто близько, щоб шия не відпала, — підморгнула Віка.

Вони пішли коридором, розглядаючи постери нових фільмів. Біля дверей у їхній зал Оксана озирнулася й знизила голос:

— Чула, наші збираються на шашлик у цю суботу. Ти йдеш?

— Та так, ми з Мією плануємо.

— З Мією? — брови Оксани трохи підстрибнули. — А вона хіба не на роботі мала бути?

— Ми ще вчора домовилися, що підемо, то вона спеціально візьме вихідний. Сказала, що їй уже треба трохи відпочити від тих її клієнтів-зануд.

— А мене чого не покликала? — Оксана спробувала сказати це без образи, але вийшло з легеньким присмаком уїдливості.

Віка скривилася й склала губи трубочкою.
— Та блін, я просто давно нікуди не вибиралася саме з нею. Знаєш, хотілося трохи перезавантажитися по-старому. Та і їй корисно трохи розвіятись без оцих всіх наших універських балачок про сесію і хто кому лайкнув фотку.

Оксана замовкла й почала розглядати афішу якогось бойовика, намагаючись виглядати цілком спокійно. Але Віка помітила, як у неї трохи насупилися плечі й вона закусила губу — типові симптоми легеньких дружніх ревнощів.

— Та не парся, — підколола її Віка й легенько штовхнула плечем. — Ти ж знаєш, що ми без тебе все одно сумуємо. Наступний вихід — точно всім гуртом.

— Ну окей, — хмикнула Оксана, але кутики її губ усе ж таки підтягнулися в усмішку. — Головне, щоб без мене не було занадто весело.

— З тобою завжди трохи більше хаосу, так що без тебе точно буде надто спокійно, — засміялася Віка.

Вони обмінялися змовницькими поглядами й нарешті зайшли в зал, несучи попкорн як прапор бойового братерства.

Після фільму Віка з Оксаною вирвалися на свіже повітря, немов дві пташки з задушливої клітки. Місто вже загорнулося у вечір, ліхтарі світили м’яким золотом, а асфальт подекуди виблискував, ніби після дощу.

— Ти бачила його морду, коли вона сказала: «Я тебе кохаю»? — Оксана так закотила очі, що Віка розреготалася.
— О боже, та він виглядав, ніби в нього шлунок скрутило! — задихаючись від сміху, відповіла Віка.
— Кажу тобі, вони його взяли з вулиці для знімання. Сказали: «Хлопче, давай, дивись закохано». А він: «Я так можу?» — і зробив ту дебільну міну!

Вони ще кілька хвилин лоскотали одна одну злими коментарями про фільм і акторів.

— Ну що, ти додому? — спитала Оксана, ховаючи руки в кишені.
— Ага… А ти?
— Та я ще, може, трохи з мамою посиджу на кухні, вона знов якісь свої серіали дивиться.
— Передавай їй привіт, — всміхнулася Віка.
— Обов’язково. І, до речі, не забудь написати Давиду!
— Ой, стулися! — Віка штовхнула подругу плечем. — Ще й ти починай.
— Ну а що? Він же такий… ммм… солоденький, — протягнула Оксана, хихочучи.

Розійшлися кожна у свій бік, але Віка все ще чула їхній сміх у собі. Йшла повільно, ловила очима мерехтливі вітрини, перестрибувала через тріщини на тротуарі й без кінця думала одне й те саме:
«Написати йому чи ні?.. А що як подумає, що я прямо жорстко по ньому стелюся…»

Телефон так і свербів у кишені. Вона кілька разів діставала його, розблоковувала, навіть відкривала чат із Давидом. Палець уже завис над клавіатурою — і в ту ж секунду серце підступало до горла.

— Та ну тебе, Давиде… — пробурмотіла вона сама до себе й хвацько закинула телефон назад.

Але за хвилину не витримала й записала Оксані голосове:
— Слухай, блін… Я зараз реально йому напишу! Зупини мене, бо я ідіотка!

І вже через кілька секунд екран засвітився новим повідомленням:
— «Пиши! Бо якщо ти не напишеш, я сама йому напишу, що ти тут голову морочиш! »

Прийшовши додому, швидко перекинулася зі старшими парою слів, переодягнулася у свої широкі шорти й майку, плюхнулася на ліжко.

 «Та й пофіг. Хто не ризикує — той сидить вдома без побачень», — подумала і, трохи підтиснувши губи, відкрила чат з Давидом.

Віка:

> Привіт

Сиділа, тупо втупившись в екран.
Минуло дві хвилини, потім ще. Серце якось дивно калатало, наче вона склала  екзамен і чекає результатів.

Давид:

> Привіт)

Віка автоматично посміхнулася й навіть ледь не зойкнула від полегшення. Швидко накатала наступне повідомлення.

Віка:

> Хотіла спитати, ти не передумав щодо суботи?

Відповідь прийшла майже миттєво. «Онлайн сидить, мабуть, теж залипає в телефоні», промайнуло у неї в голові.

Давид:

> Та ні, все в силі) буду тільки радий, якщо ти прийдеш

Віка:

> Супер! А можна я буду не сама, а з подругою?

Цього разу він трохи довше мовчав, і Віка вже встигла придумати цілу серію тупих варіантів: «Може, він не хотів би бачити там зайвих? Чи думає, що я боюся йти одна?..»

Але ось знову сплило повідомлення.

Давид:

> Та без проблем ,бери кого хочеш

Віка:

> Клас, дякую. Тоді до зустрічі!