3 Розділ

— Мія, ау, ти мене чуєш узагалі? — Віка потрусила її за плече й зависла над нею, лукаво блимнувши.

— Та чого ти знову? — простогнала Мія, голос у неї був глухий, вона навіть не відкрила очей. — У мене єдиний день, коли можна нормально поспати. Дай мені хоч трошки відпочити.

— Пам’ятаєш, я тобі казала про новенького?

— Якого ще? — пробубніла Мія, перевертаючись на інший бік і натягуючи ковдру до вух.

— Ну того, з такими класними ключицями... — Віка аж закотила очі від задоволення, пригадуючи.

— Ну і що? — нарешті Мія відкрила одне око й глянула на неї з підозрою.

— Так от, я з ним уже пару разів перетнулася, і він покликав мене на шашлики. Там купа народу  буде. Хочеш зі мною?

— Не-а. — коротко відрізала Мія й знову заплющила очі.

— Та чому? Ну йди, будь ласка! Мені треба хтось, щоб тримав мене в руках, бо я ще вляпаюся в якусь дурню.

— Я спати хочу. У мене, взагалі-то, плани.

— Ага, знаю я твої плани, — пирхнула Віка. — Лежати, жрати шоколад і втретє передивлятися свої трагічні фільми, де всі помирають.

— Все. Більше не пущу тебе ночувати до себе. — Мія ткнула її ногою під ковдрою, намагаючись відштовхнути.

— Ну сходи зі мною, ну будь людиною! Це ж буде, мабуть, єдина весела тусовка за тиждень. — Віка склала руки як для молитви. — Хочеш, я за це в тебе вдома поприбираю?

— Ого, прям сама поприбираєш? — Мія підняла брову. — Не впізнаю тебе, щось ти темниш...

— Ей, ну я стараюся! Ну будь ласка! — і знову ці її котячі очі, ще й перекошена хитра посмішка.

— Добре, гаразд. — видихнула Мія й жбурнула в подругу подушку. Та радісно скрикнула і мало не впала з ліжка.

— Люблю тебе! — вигукнула Віка й кинулася обіймати її, лоскочучи під ребрами.

— І я тебе, хвора ти моя... — засміялася Мія, спробувала відбитися, але швидко здалася й просто обняла її .

Зал був сповнений тупоту ніг, коротких окриків і свисту ударів. Адам саме проводив заняття зі змішаних прийомів для своєї групи. Декілька новачків явно нервували, особливо після того, як Адам показав, наскільки легко може завалити на мат будь-кого з них.

— Добре, збираємося сюди! — голосно скомандував він, плеснувши в долоні. — Хочу подивитися, хто з вас сьогодні найсміливіший.

Його блакитні очі хитро заблистіли.
— Або найбожевільніший, залежно від того, хто перший вийде на килим.

Хлопець років двадцяти, обережно підняв руку.
— Я… — пробурмотів він.

— О, дивись-но! Герой дня. Підходь сюди, тільки потім не плач, якщо мама забере тебе додому з пелюшками, — підколов Адам, і весь зал розсміявся.

Вони встали в стійку, Адам швидко показав йому удар, а той спробував повторити — та за надто широким замахом. Адам спритно пірнув під руку хлопця й м'яко, але стрімко вклав його на мат.

— Щось я не зрозумів, ти мені рибу ловити зібрався чи руку в танок покликав? — пожартував він, допомагаючи хлопцеві підвестися. — В нас тут бойове мистецтво, а не «танці з зірками».

Група розреготалась, а хлопець, почервонівши ще дужче, теж засміявся й відкашлявся.
— Буду старатися не плутатись!

— От і правильно, — сказав Адам, доброзичливо поплескавши його по плечу. — І запам’ятай: краще збитись тут і сто разів впасти на мат, ніж один раз на вулиці.

Потім він обвів групу поглядом і лукаво додав:
— Ну що, хто наступний герой? Хто ще хоче трохи «танців» від мене?

І зал знову вибухнув сміхом, хоча кілька пар очей помітно закотилися — видно було, що кожен тихенько молився, щоб Адам не вибрав саме його.

Тренування щойно скінчилося. Народ розтягується, хтось уже залипає в телефон. Адам, витираючи рушником шию, гортає свій записник. Тут до нього підходить Лєра — усміхається, очі блищать, волосся розтріпане після спарингів.

— Адам, слухай… — вона трохи нахилилась до нього, майже притиснувшись плечем. — Може, підкажеш пару фішок? Типу, тет-а-тет… для профі, так сказати.

Вона кокетливо хихикнула й провела пальцями по своїй руці, як ніби ненароком.

Адам всміхнувся й відступив на крок, тримаючи комфортну дистанцію.
— Лєр, ну ти ж палиш. Таке — тільки через офіційний запис. А зараз я й так по вуха в справах. Та й   ти ж у нас маленький танк, кого хоч завалиш.

— Ех, нудний ти, Адам… — скривила вона губи, але швидше  задля вигляду, і попленталась до лавки.

— Ей, Адааам! — закричав Рома з іншого кінця залу. — Йди сюди, розумний наш. Не можемо второпати, куди ці кляті лапи скласти, поки ти тут сердечні справи крутиш.

— Та йду я, йду, — розсміявся Адам, підіймаючи руки, як капітулює.

Підійшов до Роми, а той його одразу ліктем у бік.
— Ну що, знов фан-клуб атакує, га? Слухай, ти ж тренер, а не якийсь інстаблогер з мільйоном підписниць.

— Та відвали ти, — пирхнув Адам, але посмішка видала, що трохи ніяково. — Тобі-то легко — ти за стійкою сховався, а я тут «дипломатію» розрулюю.

— Ага, бачив я твою дипломатію. Ще трохи — й вона тебе там би прямо на маті в обійми взяла.

— Ну так, з моїм сарказмом я їх швидше в нокаут зведу, ніж будь-яким ударом, — фиркнув Адам.

— І то  правда, — зареготав Рома. — Гаразд, давай швидше розберемо ці лапи, а то ще хтось підскочить і доведеться тебе рятувати вдруге.

Вони дружньо розсміялися й пішли разом складати спорядження. Атмосфера в залі була, як завжди, легка, драйвова й трохи бала ганська — саме те, за що всі любили ці тренування.

— Ну що, які в тебе плани на наступну суботу? Може, якось у футбол махнемось, а? — підморгнув Роман, згрібаючи речі з лавки.
— Та ні, не варіант, — Адам потягнувся й скривився. — Я ж із малим уже затусився, на шашлики підемо.

— Ха-ха, Давид тягне тебе у свою банду, а не париться, що ти йому всіх дівчат пере хапаєш? — Роман так гигикнув, що луна рознеслася по всій роздягальні.

— Та ні, у нас із ним смаки різні, — Адам всміхнувся куточком губ, байдуже одягаючи кофту.

— Ого, тоді давай напиши це собі на лобі, щоб дівчата теж в курсі були! — Роман підштовхнув його плечем і засміявся ще голосніше.