2 Розділ

— Вийдімо раніше, не хочу тіснити в натовпі.

Адам скосив очі на Давида, що розлігся на лавці з руками закинутими за голову та безтурботною посмішкою.

Давид закотив очі, театрально зітхнув і нарочито ліниво відповів:
— Боїшся, що хтось сяде біля тебе, не бійся, я буду поруч. — Саркастично промовив він, а потім коротко засміявся, лукаво вистріливши поглядом у брата.

Адам скривився, підняв праву брову й з удаваною суворістю буркнув:
— Поговори ще трішки — і поїдеш сам.

Давид тут же змінився, підтягнув коліна до грудей, стиснув плечі й зробив щенячі очі, витріщившись на Адама з надмірною жалюгідністю. Ще й губи підкотив, ніби от-от заплаче.
— Ти ж не зробиш це зі своїм молодшим братиком, — промовив він тоненьким жалібним голоском.

Адам пирхнув, ледве стримуючи сміх, і удав, що сердито киває на двері:
— Тоді пішли, поки я не передумав.

Давид радісно скочив на ноги й легенько штовхнув Адама плечем, а той відмахнувся так, ніби проганяв настирливого цуцика. Вони обоє вийшли з кімнати, ховаючи посмішки, які так само видавали їхню братерську прихильність, як і всі ті дрібні суперечки.

---

Мія завжди любила дощ. У його монотонному шурхотінні вона знаходила спокій, а свіже вологе повітря здавалося чистішим за будь-які парфуми. Зазвичай у такі дні вона повільно прогулювалася вулицями, підставляючи долоні під дрібні краплі, дозволяючи їм холодно ковзати шкірою. Це був її особливий ритуал — ніби маленьке таїнство єднання з природою.

Та сьогоднішня злива все змінила. Небо розкололося на темні, важкі хмари, з яких ринув такий густий дощ, що він одразу перетворювався на потічки на тротуарах. Рвучкий вітер зривав капюшони й перевертав парасолі, змушуючи людей поспіхом ховатися хто куди. Мія, закутавшись у свою легку куртку, вийшла з дому, сподіваючись хоча б трохи насолодитися улюбленою стихією, але різкі пориви вітру вдарили їй в обличчя, підняли в повітря краплі, що боляче шмагали по шкірі.

Вона швидко зрозуміла, що сьогодні прогулянки не вийде, і тому, трохи розчаровано, попрямувала до найближчої тролейбусної зупинки. Під навісом уже скупчилося кілька людей, що ховалися від дощу, тримаючи сумки й парасолі щільно притиснутими до тіла. За кілька хвилин із-за рогу виринув тролейбус зеленого кольору, мокрий і блискучий від води. Його фари тьмяно мерехтіли крізь завісу дощу.

Коли тролейбус зупинився, дверцята з легким шипінням відчинилися, впустивши всередину порцію холодного повітря та запаху мокрого асфальту. Мія піднялася по слизьких сходинках і відчула, як її волога куртка трохи прилипла до спини. На її щастя, салон був майже порожнім: лише кілька пасажирів розташувалися поодиноко, кожен у своєму світі.

Вона обрала вільне місце біля вікна, сіла, обережно поставила сумку поруч і притулилася плечем до холодного скла. На вулиці дощ і далі безжально бив по даху та вікнах, утворюючи химерні візерунки з крапель, що стікали вниз. Мія дістала навушники, увімкнула улюблену музику й дозволила собі зануритися в цю дивну гармонію — ритмічний гуркіт дощу зливався з мелодіями в її вухах, створюючи особливий затишний світ, де вона могла бути наодинці з власними думками й спостерігати за метушливим містом, яке ніяк не могло вгамувати зливу.

---

Адам дрімав, притулившись капюшоном до холодного, трохи вологого вікна тролейбуса. Скло дихало зимною сирістю, що пробирала крізь тканину худі. У його навушниках почалася якась жвава, майже легковажна пісня, яка зовсім не пасувала до його тихого, сонного настрою. Він ледь зітхнув, розплющив очі та повільно провів пальцем по екрану телефону, перемикаючи треки один за одним, поки не натрапив на мелодію, що відразу лягла на серце, наче м’яка ковдра.

Давид дрімав у нього на плечі, тепле, довірливе тяжіння його голови нагадувало Адаму про те, як це — мати когось зовсім поруч, такого рідного. Адам скоса поглянув на нього з лагідною братерською ніжністю. Потім його погляд ковзнув через вікно на місто, що пропливало повз у розмитих плямах дощу й світла: по калюжах з бризками проїжджали машини, залишаючи за собою короткі водяні шлейфи.

Салон тролейбуса здавався відособленим світом, затишним у своїй напівдрімоті. Стара жінка навпроти копирсалася у своїй сумці, зосереджено шукаючи щось дрібне, двоє чоловіків неподалік розмовляли пошепки, їхні низькі голоси зливалися із гулом двигуна. Ще кілька пасажирів дрімали, занурившись у свої турботи та сни. Цей м’який шум і гойдання транспорту створювали відчуття, що час тут тече повільніше.

І тоді Адам помітив її. Не одразу збагнув, чому його погляд спинився саме на цій дівчині. З вигляду непримітна: русяве волосся середньої довжини трохи заплуталося на плечах, риси обличчя були спокійні, навіть звичайні. Вона сиділа у сірій толстовці під легкою чорною курткою, що ледь блищала від вологи. На вухах у неї були навушники, а очі дивилися крізь вікно так зосереджено й відсторонено, що здавалося — вона перебуває зовсім не тут, а в якомусь власному, віддаленому світі, куди дощ падав інакше, м’якше, і де все було наповнене тихою меланхолією.

Раптом тролейбус різко загальмував, салон хитнувся, хтось тихо ойкнув. Дівчина повернула голову, її погляд раптово перетнувся з Адамовим. І він завмер. На мить усе ніби затихло — гуркіт коліс, голоси чоловіків, навіть музика у вухах. У грудях у нього спалахнуло дивне тепло, перемішане з легкою тривогою, ніби хтось тихо доторкнувся до його серця.

Але вже за секунду вона знову відвернулася до вікна, ніби нічого не сталося. Адам і сам намагався відвести очі, проте марно — він не міг перестати крадькома дивитися на неї до самого кінця поїздки. Її спокійна постать здавалася йому тепер особливою, майже магічною у цьому зеленому тролейбусі, що віз їх крізь дощ до невідомих, але раптом таких важливих для нього зупинок.

---

Коли тролейбус нарешті підкотив до їхньої зупинки, Адам легенько струсив сонного Давида за плече. Той щось незрозуміло пробурмотів, розплющив очі й з неохотою звівся на ноги. Обоє ступили на мокрий асфальт — краплі дощу все ще рясно падали з неба, дзвінко вдаряючись об парасольки й капюшони перехожих.