1 Розділ

А ви вірите у кохання з першого погляду?
Ось таке — поглянув, і більше ніколи не зміг відвести очей. Закохався — і на все життя.
У юності ми всі мріємо про це: зайти до автобуса, ловити погляд — і в ньому знайти своє «назавжди». Наче зустріч, що вже записана десь у зірках.

Але чи буває таке насправді? І ще важливіше — чи можна це зберегти?
Я ніколи по-справжньому не вірила в такі речі. Але, знаєте... було б прекрасно, якби це все ж було можливим.
Хоч і звучить наївно — мов мрія дівчини, яка читає занадто багато романів і занадто рідко зізнається в цьому вголос.

А як думаєте ви?

---

Мія дописала блог і м’яко натиснула клавішу Enter. Вікно оновилося, текст ліг на сторінку — у цифровий всесвіт, де вона залишала свої думки, мов сліди на піску.
Вона відкинулася на спинку стільця, руки змахнули вгору, потягуючись у різні боки, мов після затяжного плавання. Тіло нило — ніби нагадувало: ти знову забула, що ти жива, а не тільки думаєш і пишеш.

Витягнувши чашку, вона зробила ковток кави — гіркої, холодної, мов дно чорного озера. Скривилася: то чи через температуру, чи тому, що знову забула додати цукор.
Мія зітхнула й закрила ноутбук. Погляд ковзнув до годинника — друга година ночі.
— Час спати, — прошепотіла в нікуди, скоріше ритуально, ніж для когось конкретного.

Знявши навушники, вона вклала їх акуратно поруч. Завжди в навушниках — музика як захист, як броня, як межа між нею та світом. У кожній пісні — фрагмент її особистої історії. Саундтреки до думок, які лякала б тиша.

У ванній вона ще хвилину дивилась у дзеркало, розмазуючи піну зубної пасти, не зовсім думаючи про щось, більше просто... була. Потім повернулась у кімнату, приглушене світло лампи лягало жовтими тінями на стіни, обвішані листівками, нотатками книг, які вона не встигала дочитати.
На тумбочці — блокнот із написаними фразами, які ще не стали історіями. І ручка, що підсвідомо залишалась поруч навіть уночі.

Вона згорнулась у ліжку, натягла ковдру до підборіддя, як кокон, у якому можна розчинитися. Сон не прийшов одразу — та й ніколи не приходив. Перед тим як зануритися в темряву, вона ще встигла побудувати цілий світ.
Світ, у якому любов із першого погляду була можливою.
І, щонайголовніше — справжньою.

---

Будильник безжально прогримів о шостій ранку — різкий, майже агресивний звук прорізав тишу кімнати. Мія скривилася, не відкриваючи очей, рукою навпомацки натиснула на кнопку, втихомиривши цей механічний крик. Її очі втупилися в стелю, ще на мить зависаючи між сном і реальністю.

— Ммм... не хочу вставати... — простогнала вона тихо, так, ніби хотіла домовитися з ранком про ще п’ять хвилин тиші.

Та все ж підвелася, ніби підкоряючись давно відомому сценарію. Рухи ще трохи сонні, але відточені — мов актриса, що багато разів грала одну й ту ж сцену.
Одягнувши навушники — великі, м’які, улюблені — Мія занурилася в музику. Ранковий плейлист звучав у її голові як вступ до нового дня: спокійний, з легкою меланхолією, трохи джазу, трохи інді.

На кухні вона увімкнула тепле світло, зробила сендвіч — простий, з сиром і помідором, улюблений з дитинства. В одній руці — тарілка, в іншій — телефон. Вона читала чийсь блог, неспішно доїдаючи сніданок. У чашці — чорна кава, що парує, свіжа. Її гіркота приємно балансувала смак бутерброда. Запивши останній шматок, вона відклала чашку, зітхнула і потягнулась — готова до нового ритуального циклу.

У ванній вона умилася холодною водою — це остаточно розбудило. Чіткими рухами почистила зуби, нанесла засоби по догляду: трохи крему, тонік, зволоження — все, що допомагало їй почуватися зібраною. Волосся вона не просто вклала — вона вклала в нього настрій: легко, невимушено, але зі смаком.

Зі звичною швидкістю одягнула зручні джинси, м’який светр кольору теплого мигдалю, поверх — легку куртку. На ноги — білі кросівки, трохи вже стерті, але улюблені. Вони були частиною її щоденної свободи. Рюкзак — чорний, з нашивкою у вигляді космосу — закинувши на плечі, вона ще раз глянула у дзеркало. В очах — ні втома, ні натхнення. Просто день. Просто ще один день.

Дорога до університету була недовгою — всього п’ять зупинок трамваєм. Але Мія завжди йшла пішки.
Вона не любила тисняву, галас, чужі запахи та випадкові дотики у громадському транспорті. Та й це була її можливість — йти серед світу, не віддаючи себе йому повністю.
Сонце тільки починало визирати з-за дахів, повітря ще свіже, трохи колюче.
Вона йшла знайомими вулицями, розглядаючи людей, вивіски, ліхтарі, що ще не встигли згаснути.
Спостерігала, як світ повільно оживає — у звичних жестах перехожих, у скрипі старих дверей пекарні, у шелесті вітру поміж листя.

Ці прогулянки були її моментом тиші. Її світом. Місцем, де не треба було нічого пояснювати — просто йти й дихати.

Аудиторія була напівпорожня — понеділок, восьма ранку, лекція з організації сервісу. За вікном мжичив дощ, а лампа над дошкою мигала, як нервовий тік в оці. Мія сіла ближче до вікна, витягла блокнот і ручку з пончиком на кінчику.

– Як завжди, ніби ми готуємось керувати п’ятизірковим готелем у Дубаї, – пробурмотіла Віка, кидаючи рюкзак на стілець поряд і скидаючи капюшон.

– А ми не готуємось? – з іронією відгукнулась Мія, записуючи тему в зошит.

– Ну я – точно ні. Мені вистачить й "Оленки" в Затоці, якщо платитимуть нормально, – Віка розвернулась до неї, витягаючи блиск для губ. – До речі, бачила того новенького з готельно-ресторанного? Боже, в нього такі ключиці…

Мія тихенько засміялась, спираючись підборіддям на руку.

– Ти взагалі як сортуєш людей — по ключицях?

– По всьому! Очі, усмішка, як тримає чашку, – Віка намазала губи й подивилась на себе в камеру телефону. – Ти така дивна, Мі. Хлопці проходять повз, а ти все в навушниках, або в якомусь блогерському трансі.

– Я просто чекаю когось… з нормальним плейлистом, – Мія кліпнула очима й знизала плечима.