15

Ненавиджу понеділок. Це відчуття, мабуть, найбанальніше та найпоширеніше у світі. І здається, що понеділок мене теж не дуже то й любить.

Я прокинулась від звуку будильника, який сотий раз дзвонив у мене на тумбочці. Сонно розплющивши очі, я неохоче подивилась у бік дражливої мелодії.

- Щооо?! Восьма двадцять? Чорт, я ж запізнююсь!

Зіскочивши з ліжка, я почала бігати по кімнаті в пошуках своїх речей. Не складно здогадатися, що на першу пару я точно запізнюсь. Хоча була ідея все ж таки піти в піжамі, але думаю не всі б мене зрозуміли. Тож знайшовши хоч якийсь одяг, я схопила пачку крекерів, і помчала сходами вниз.

Жовтень в цьому році видався надто холодний, і моя легенька сукня ніяк не вписувалась в сьогоднішні погодні умови. Всесвіту здалося, що цих знущань наді мною мало, і він вирішив полити землю, і мене заодно дощем. Хто був уважний, то зрозумів, що парасольку я точно не брала, хоча в мене її навіть нема. Бо я частенько люблю прогулятися в таку погоду, але точно не сьогодні. Місто потрохи почало плити від дощу, так само як і туш на моїх  віях. Але я все ж таки добігла до університету, мокра, як хрущ, але добігла. На цьому мої пригоди далеко не закінчуються, студентський квиток, разом з тією карткою для входу, залишився спочивати вдома. Саме через це, а можливо і через мій зовнішній вигляд охорона довго не хотіла мене впускати в університет. Тому дякуючи їм, я витратила ще хвилин 30, якщо не більше.

Ах да, знаєте що ще могло трапитися цим ранком? Перша пара в нас була лекція з викладачем, який терпіти не може коли хтось запізнюється. І от сьогодні, цей хтось на жаль я. Добігши до потрібної аудиторії, я тихенько відчинила  двері, і дочекавшись коли лектор відвернеться до дошки я обережно, як мишка прокралася до першого ж вільного місця, воно виявилося біля Ігната, того самого хлопця, з загадковою посмішкою і кругленькими окулярами.

- Привіт. – пошепки промовив Ігнат.

- Привіт. – витягаючи зошит з сумки, відповіла я.

Вигляд в мене був жахливий, а настрій ще гірше. Тож бажання балакати не було, проте Ігнат виявився наполегливим.

- Щось ти сьогодні пізно.

- Довго не хотілось вилазити з теплого ліжка, а тим паче на таку нудну лекцію.

Ігнат намагався переконати мене, що це дуже цікава, а головне важлива пара для нашої майбутньої професії, але я його навіть не слухала, бо шукала поглядом Машу. На цій лекції сидів весь потік, тому цілком логічно, що я не знала половина присутніх людей. А мої одногрупники розташувалися занадто далеко, що я ледве розгледіла Машу, яка теж сиділа не весела.

До кінця пари залишалися лічені хвилини, як раптом я почула у себе над вухом:

— Може, продовжуємо наше спілкування в буфеті за філіжанкою кави?

Я повернула голову в сторону звуку, який лунав. Ігнат вже зняв свої кругленькі окуляри та з цікавістю дивився на мене, чекаючи відповідь.

— А ти без окулярів зовсім інший… — здивовано промовила я.

— Та я їх практично не ношу, одягаю лише на в універ, або коли читаю.

— Без них тобі краще! — не замислюючись, випалила я і «залилася» червоною фарбою.

Ігнат зніяковіло посміхнувся, і тільки-но хотів щось вимовити, як пролунав гучний дзвоник, сповіщаючи про закінчення пари. Зібравши всі свої речі ми направились в сторону буфету, де злились з натовпом голодних студентів.

Не зважаючи на те, що закінчилась лише перша пара, людей в буфеті було дуже багато, всі про щось розмовляли, тим самим створюючи страшенний галас. Ми з Ігнатом спробували протиснутись через весь той натовп, і спроба була вдалою.

- Візьми мені, будь ласка, каву. – я простягнула йому гріші.

- Аня, прибери це. Чекай мене біля столика, я все візьму.

Мені було ніяково, але водночас приємно. Дочекавшись своєї черги, Ігнат взяв нам круасанів з кавою і вже наближався до столика, за яким я його чекала.

- Тримай. Я не знав з якою начинкою ти полюбляєш, тож взяв з шоколадом. – він люб’язно протягнув мені наш перекус.

- Дякую тобі. Ходімо краще в парк, там свіже повітря, і не так голосно, як тут.

- Як раз хотів тобі запропонувати.

І ми швиденько попрямували в парк. На дворі завжди було спокійніше, не було галасу та зайвої метушні. Дощ закінчився, залишивши після себе  величезні калюжі. На території університету було декілька альтанок, та безліч лавочок, але пройшовши весь парк, вільних місць ми так і не знайшли. Нам довелось довго кружляти, щоб хоч десь сісти. Як раптом проходячи повз одну з альтанок, я почула, що хтось до нас звертається.

- Шукаєте вільне місце? – роздався знайомий, чоловічий голос.

З цікавості я обернулась, і яке ж було моє здивування, коли я побачила сидячого там Марка. Він там був не один, а зі своїми друзями, але судячи з його виразу обличчя, можна було відразу зрозуміти, що він чимось не задоволений.

- Так, хотілось би десь присісти, та випити вже каву, поки не охолола. – нічого не підозрюючи відповів Ігнат.

- Хлопці, може звільнимо місце для такої гарної пари? – нахабно запитав у своїх друзів Марк.  

- Що? А, ні, ми не пара. – засміявся Ігнат.

Хоча мені було геть не до сміху. Я не розуміла, що взагалі відбувається. Хлопці також здивовано дивилися на Марка, ніби чекаючи від нього пояснень.

- Ну нічого, ще все попереду. Сідайте, будь ласка, нам все одно вже час. – не відриваючи від мене погляду Марк дійсно встав і разом з хлопцями пішов у сторону університету.

- Якісь дивні хлопці. Ти їх знаєш?

- Так, це друзі мого хлопця. – зробивши ковток кави, відповіла я.

- Хлопця? То в тебе є хлопець? – здивовано запитав Ігнат.

- Є, а чого тебе це так дивує?

- Ну просто я не думав, що в тебе хтось є…

- В сенсі? А що зі мною не так? Чого тебе це так дивує? – перебила я його своїми запитаннями.

- Ні, ні, ти що, все так, я просто не правильно висловився. Ти мені не розповідала про свого хлопця, тому я й думав, що ти вільна.