13

З тієї зустрічі минув тиждень. Я ще досі не розповіла дівчатам, про наші ніби стосунки з Марком. Хоча й розповідати нема чого. Пропозиції щодо зустрічання, з його боку досі не надійшло. Якоюсь мірою мене це ображало, але я вміло себе заспокоювала тим, що зараз двадцять перше століття, напевно не обов'язково так офіційно пропонувати зустрічатися, правда ж?

Сьогодні була неділя. Ранки вихідного дня в нашій кімнаті були однаковими. Бо тільки в такі дні, ми могли собі дозволити повалятися в ліжку аж до самісінького обіду. Проте розплющивши очі, дівчат я не побачила, лише самотній папірець виднівся на столі. Я обережно сповзла з ліжка, одягнула свої м’якенькі капці та направилась огледіти записку.

«Люба Аня, ми поїхали за продуктами, так що не лякайся, коли зранку нас не побачиш.»

Чудово, тож мінімум години дві, кімната точно у моєму розпорядженні. З радості я вже думала плюхнутись знову на своє ліжко, але голосні звуки, які роздавав мій живіт, змусили мене відправитись в пошуках їжі до холодильника. Самі розумієте, яка там може бути їжа, лише декілька пакетиків майонезу і банка відкритих огірків. Доведеться сьогодні знову заповнювати свій шлунок кашею. Тож заливши окропом вівсянку з пакетика, я сіла снідати, хоча на годиннику вже й була дванадцята дня.

Поїдаючи найгидотнішу вівсянку, я щосекунди оновлювала телеграм, щоб нарешті побачити повідомлення від Марка, але на жаль окрім пабліків з тільки-но завантаженими мемами, більше нічого не було. Вам напевно цікаво, як же так, чого ми не спілкуємося онлайн? Чесно кажучи мені теж цікаво, бо я також не знаю відповіді на це питання.  Ми взагалі не спілкуємося в соціальних мережах, хоча з першого дня обмінялись акаунтами. Але не все так погано, як може здатися з першого погляду. Марк іноді телефонує, переважно тоді, коли вони з хлопцями грають в карти, щоб запросити нас до себе, або ж навпаки. Я б сказала, що в нас "живе" спілкування, але кого я обманюю, це все ще схоже на звичайну дружбу сусідів поверху.

Сьогодні якихось грандіозних планів не було, лише вологе прибирання в кімнаті, так би мовити, подражнити тарганів. Тож доївши свій сніданок, я прийнялась до здійснення своїх планів. Взагалі то прибирати я просто ненавиджу, роблю це рідко, але влучно. Настільки, що процес затягується на весь день. Але проживши декілька тижнів з дівчатами, мої думки щодо прибирання дещо змінилися. Тож начепивши гумові печатки та озброївшись різноманітними засобами для чистки, які були в нашій кімнаті, я почала прибирання. Музика з колонки доносилась напевно на весь поверх, від чого я кайфувала ще більше. До речі, згадала ще один цікавий факт про наш гуртожиток.  Зазвичай у вихідні дні у кожній з кімнат невгамовно горлопане музика, і причому у всіх різна, що створює враження ніби ти перебуваєш на музичних перегонах. Так от, приєднавшись до цих змагань я навіть не почула, як дівчата прийшли додому. Катя як завжди з незадоволеним обличчям переступила поріг кімнати, і бурчачи пошкандибала до свого ліжка.

- Взагалі то, вітатися треба. – незадоволено промовила я.

- Катя знову не в гуморі, не звертай уваги. – проінформувала Інга.

- Що на цей раз сталося?

- Ти думаєш я знаю? Вона як навіжена вилетіла з магазину, ледве встигла її наздогнати.

- Агов, я взагалі то  вас чую. – незадоволено промовила Катя.

- Це добре, що чуєш, то може розкажеш нам, в чому справа?

Катя не вимовила ні слова, лише кинула в мою сторону незадоволений погляд. На що я у відповідь зробила музику гучніше і продовжила прибирання.

Провести вихідний в чотирьох стінах не хотілось, тож я написала Маші повідомлення: «Привіт. Як справи? Чого не заходиш? Маю гарну ідею, піти ввечері розвіятись. Як дивишся на це?».

Довго чекати відповідь не довелось, буквально через хвилину роздався стукіт у двері.

- Привіт сусідка, впустиш? – з посмішкою промовила Маша.

- Привіт, звичайно проходь.

Маша зайшла в кімнату і відразу плюхнулась на моє ліжко.

- А шо це ви такі мовчазні сьогодні? Посварились чи що? – поцікавилась вона.

Дівчата нічого не відповіли, лише незадоволено переглянулись між собою. Поява Маші немовби примирила їх, правду все - таки кажуть, що спільний ворог зближує. Не знаю, з яких причин, але Машу вони «не переварюють» з першого ж дня. І те, що вона зараз сидить в нашій кімнаті, їх явно не тішить. Проте мене це не хвилювало, я продовжила як ні в чому не бувало обговорювати з Машою наші вечірні плани. А плани в нас виявились грандіозними.

З відкритого настіж вікна дув теплий вітерець, від чого тюль роздувався немовби парашут, а неймовірний захід сонця зачаровував своєю красою, відбиваючись у вікнах гуртожитку навпроти. На дворі вже починало смеркати, навіть з’являлись перші зірочки. Я була вже майже готова до наших вечірніх пригод, лишалось дочекатися Машу.

Під вечір місто нібито засинає, людей на вулицях стає все менше, а машини запалюються вогниками від фар і майорять на головних вулицях. Ми зайшли в кав’ярню, яка ще була відчинена, взяли ароматну каву, і направились в парк. Свіже повітря, яким наповнювався парк, і жовте світло ліхтарів доповнювали атмосферу сьогоднішнього вечора. Всю дорогу наші роти не замовкали ні на хвилинку, ми говорили абсолютно про все, мені було настільки комфортно, що навіть не хотілось повертатися в гуртожиток, і бачити знову кислі обличчя моїх сусідок. Присівши на одну з вільних лавок, що знаходилась біля ліхтаря, Маша відразу запитала:

- Слухай, Аня, ти дівчатам своїм можеш брехати, що між вами з Марком нічого немає, але я ж не сліпа, і все бачу. Може розкажеш нарешті, що між вами відбувається?

Чесно кажучи, я не очікувала відразу такого питання, і не була впевнена, що варто їй розповідати про свої ніби то відносини.

- А що між нами відбувається? Ми просто друзі, нічого такого.

- Поцілунок в коридорі теж по дружбі був?

Чорт, звідки вона взагалі знає про поцілунок? Яка халепа. Ну все, тепер точно доведеться розповідати, або видумати щось.