12

Я увійшла до аудиторії, хоча точніше було б сказати, увірвалась. Звичайно, вибачившись перед лектором, я швидко плюхнулась на перше ж вільне місце, і почала витягати з сумки зошит та ручки. Вигляд у мене був жахливий, а от настрій краще нікуди, я все ще не могла відійти від того, що сталося вчора в коридорі. Досі здається, що це все було не насправді, бо як інакше пояснити те, що трапилось?

Не встигла я навіть дати відповідь на це питання  у своїй голові, як Маша вже сиділа біля мене.

- Привіт, що тут цікавого розповідали? – стривожено запитала вона.

- Шось ти пізно сьогодні.

- Дозволила собі трохи подрімати. І як бачиш невдало. – тихенько засміялась Маша.

- Ось, перепиши тему. – я простягнула їй зошит.

- О, дякую. Як фільм до речі? Додивились?- у перервах між списуванням, запитала Маша.

- Так, додивилися.

- І шо там? Чим завершився?

Цікаве питання, якщо не враховувати, що я навіть не пам’ятаю на якому моменті перестала вникати в сюжет. А що стосується фіналу, я взагалі мовчу.

- Ну? Що там з фільмом? Вони знайшли вбивцю?

Ну що, починаємо шоу «Інтуїція».

- Так, так , знайшли. – невпевнено промовила я.

- Це був той чувак з сокирою як я і казала?

- Ну звичайно, хто це ще міг бути.

- Бачите, а ви мені не вірили. Школа, що я раніше пішла, треба було додивитися.

Та ні, я б так не сказала. Я хоч і добре відношусь до Маші, але все ж таки добре, що тоді всі звалили, дали нам час побути разом з Марком.

Я озирнулася на всі боки, і виявилося, що лекцію практично ніхто не слухав, ну хіба що дівчатка-відмінниці, що сидять на перших рядах. А так хтось дивився у вікно, хтось копався в телефоні, а хтось безсовісно спав, поклавши руки на парту, а голову на руки. Професор помітивши це, зітхнув і сказав:

— Давайте ви хоча б вигляд зробити, що вам цікаво? — викладач промовив це не надто голосно, але достатньо, щоб останні парти також почули його слова.

Я оце так дивлюсь на наших викладачів, і думаю, де вони знаходять в собі стільки сил, щоб спокійно читати лекцію, знаючи, що їх ніхто не слухає. Як все ж таки добре, що я пішла на юридичний, а не послухала маму, коли вона доводила мені, що я неначе створена для педагогічного.

Доки  я подумки раділа, що вступила туди куди потрібно, на нашу з Машею парту прилетів паперовий літачок. Я здивовано обернулася назад. Уважно оглянувши гальорку, я побачила як хлопець в окулярах мені злегка підморгував. На вигляд він не був нічим примітний: окуляри, чорний светр, темне волосся… Через це своє вбрання, він був трохи схожий на Гаррі Поттера. Проте не зважаючи на це, виглядав він як справжній заучка: сидів з розумним виглядом і, здавалося, дуже уважно слухав лекцію, хоча при цьому йому нічого не заважало закидати мене літачками.

Я розгорнула літачок. На маленькому клаптику паперу виднівся напис – «Привіт! Спостерігаю за тобою вже хвилин двадцять. Можливо вже відкриєш таємницю, як тебе звуть?» Не довго думаючи, я швиденько нашкрябала відповідь і відпустила літачок у політ.

Коли це паперове оригамі приземлилося, я помітила легку усмішку на губах хлопця і посміхнулася у відповідь. "А він – милий ", - подумала я. І тут же почула шарудіння листочка, що повернувся до мене, на якому я прочитала: «Тепер не доведеться гадати. Приємно познайомитись, я Ігнат. Ти з якої групи?»

Так ми почали листуватися. І після того, як з'ясували хто звідки та з якої групи, офіційну частину знайомства було закінчено. Потім пішли запитання на кшталт: «А ти знаєш? А ти бачив? Потім усе це плавно перетекло на допит: «Улюблена книга? Улюблений фільм? Улюблена музика?" і таке подібне.  Ігнат виявився дуже цікавим «співрозмовником». Ми списали дуже багато зошитових листів, і виявилось, що смаки багато в чому у нас збігаються. За цими балачками, я й не помітила як лектор оголосив, що пара закінчена.

Усі швидко почали збиратися, а аудиторія перетворилась на гучний вулик.

— До побачення, професоре! — вигукнули ми, і попрямували до виходу.

Можливо вам цікаво, де подівся мій «співрозмовник»? Але я й сама не знаю, йому якось вдалося прослизнути, що я навіть не помітила. Ми з Машею вирішили трохи перекусити, тим паче вже дві години нічого не їла, а для мого шлунку це неабиякий стрес. Тож не поспішаючи ми направились до буфету, який знаходився на другому поверсі.

Буфет був переповнений людьми, всі товкались, неначе думали, що їжі для всіх не вистачить. Ми спокійно відстояли чергу, придбавши декілька булочок і каву направились в пошуках вільного столика. Це виявилось не так легко, як нам здалось спочатку, проте все ж таки пощастило знайти вільне місце, і ми нарешті вмостили свої дупки.

Гомін стояв жахливий, я майже не чула того, що мені розповідала Маша. Проте це ніяким чином не заважало нам пліткувати про все на світі, та обговорити наших нових одногрупників. Це тривало до тих пір, поки не зайшов він…Той, від кого моє серце починає битися в бешеному ритмі. Я знову втратила контроль над своїми рухами, коли побачила як він повільно наближався до нашого столика.

- Дівчата, привіт. – помахав Марк.

- О, і ти тут. Привіт. – швидко відповіла йому Маша.

- Що це ви вже зголодніли? – не зводячи з мене погляду запитав він.

Я вирішила втрутитись в розмову та відповіла: - Так, трохи є.

- Пригостити чимось? – знову запитав він.

- Дякую, ми вже поїли. – мої короткі відповіді, дивували мене саму.

- Добре, тобі піду собі наберу чогось смачненького. Побачимось ще. – і він вмить зник.

Щось я взагалі нічого не розумію. Що відбувається? Можливо і справді все те мені наснилося вчора? Чи ні, і він просто відкрито тепер мене морозить? Боже, скільки запитань, і жодної відповіді.

- Аня, а що це було? – знову відволікла від думок Маша.

- Що? Що таке? – розгублено запитала я.

- Ну я про Марка. Він так на тебе дивився…