11

Ранок. У всіх людей він починається по-різному. Але тільки не в мене. З дня в день я прокидаюсь від настирного будильника, який повідомляє, що настав час прокидатися. Від цих звуків, я розплющую свої очі й зустрічаюсь із сонячним світлом, що вже потрохи заповнює кімнату. Жмурячись, я прикрила долонею очі, і почекавши кілька секунд, спробувала підвестися і знайти свій халат. Сьогодні перший навчальний день. І від цієї думки, скажу чесно, трохи ніяково. Все ж таки переймаюсь, чи вдасться знайти спільну мову з новими людьми. Хоча ні, напевно більше мене хвилює чи встигну я записувати усі лекції, бо пишу я надто повільно. Хм, що за дивні думки? Звичайно в мене все вийде. Посміхнувшись собі у дзеркало, я схопила рушник і направилась в душ.

Бадьорий потік води остаточно змив залишки сну і придав чудового настрою на весь день.

- О, Аня, ти знову раніше нас прокинулась. – пробурмотіла Катя.

- Доброго ранку. Вам теж не завадило б вже прокидатись. – витираючи волосся промовила я.

Задзвонив телефон, наполегливо вимагаючи моєї уваги. На екрані засвітилося: "Мама".

- Привіт, люба. Як ти? Збираєшся вже? Чи ще спиш? – радісний голос мами пролунав з того боку слухавки.

- Доброго ранку! Та яке там спиш…Прокинулась давно. Сьогодні ж перший день, хвилююсь.

- Не хвилюйся, головне потоваришуй з парочкою одногрупників, так тобі буде простіше звикнути до цього всього. — порадила мама.

- Я вчора вже з однією познайомилась.

- Головне не замикайся в собі, і все буде добре.

- Мамуль, я вже буду збиратись, бо час. Гарного тобі дня. Люблю тебе.

- Навзаєм. Телефонуй частіше, люба, я сумую за тобою. – в словах мами відчувався смуток, але вона намагалась його приховати.

Відклавши телефон, я попрямувала до своєї шафи, щоб знайти в ній щось гарненьке. Але відкривши її, більшість речей просто вивалились на мене. Все ж таки тягнути майже всі речі з дому, була погана ідея, бо тепер їх просто нема куди розкласти. Через кілька хвилин розглядання різних речей, мій вибір зупинився на чорних брюках та світлій сорочці. Ой, ну це я тепер точно буду на стилі, ще й з викладачем переплутають не приведи Господь. – засміялась я у себе в голові.

- Аня, що ти така весела з самого ранку? Не схоже на тебе. - спробувала зачепити Катя.

- Тебе просто рада бачити. – награно посміхнулась я у відповідь.

Діалог Катя далі не продовжила, лише схопила чашку й попрямувала на кухню. А я почала щось куйовдити з волосся. Але цей процес перервав звук телефону, щоправда, на цей раз дзенькнуло повідомлення в телеграмі:  «Привіт, Аню. Ну що ти готова до першого дня в університеті? Я через декілька хвилин зайду за тобою. Напиши номер кімнати». Це ранкове повідомлення було від Маші, але я навіть уявити не могла, що вона мешкає в кімнаті напроти. Тепер здається я знаю, до кого буду ходити вечорами.

…Дівчата щось там копошились, а я з купи фотографій, обирала одну, щоб нарешті викласти в соціальні мережі. І от це саме той момент, коли наробила понад сто світлин, залишила близько двадцяти, відредагувала п’ять, а виклала одну. В цьому вся я. Не встигла відкласти телефон, як пролунав стукіт в двері.

- Привітики. – з усмішкою промовила Маша.

- Давно не бачилися. – сказала я, обіймаючи її.

- Не те слово. Майже цілу ніч. Що ти готова? Коли виходимо?

- Я вже давно готова. Зараз почекаємо дівчат та можна йти.

- Я тоді зайду?

- Ой, звичайно, проходь.

… Ми досить швидко дібрались до університету. На цей раз, проблем ніяких не виникло, і картку не довелось ні в кого просити. Тож швидко дібравшись на потрібний поверх, ми застигли біля розкладу.

- Так, в нас виходить пара у 245 аудиторії. – Маша зосереджено дивилась на розклад.

- Тоді треба поспішити.

Зайшовши до аудиторії, я побачила досить гарного чоловіка, на вид років двадцяти п’яти. Здається, це наш викладач, бо він щось зосереджено розповідав біля дошки. Чоловік відчув на собі наші пильні погляди, обернувся і спитав: – Ви на спеціальність право?

- Так. – відповіли ми в один голос.

- Ну то займайте вільні місця. – насупивши брови, сказав викладач.

Ми перевели погляд на парти. Більшість студентів вже сиділо в аудиторії. Не вже ми запізнились? Риторичне питання промайнуло в моїх думках. Швидко сівши на перші місця, я дістала зошит і продовжила пильно оглядати викладача.

- Так, ще раз доброго ранку, молоді студенти! Сьогодні ми з вами просто познайомимося, і запишемо декілька важливих аспектів. Мене звуть Юрій Олексійович, я ваш лектор. З вами ми познайомимося протягом пар та лекцій. Професія, яку ви обрали, дуже складна, якщо не слухати викладачів. Тому я бажаю вам удачі та сподіваюся, ми всі з вами станемо великою родиною за ці роки навчання! - голосно та весело розповідав викладач.

Мені він одразу сподобався, як викладач звісно. Тож я з цікавістю прослухала всю лекцію, навіть не відволікаючись на телефон. Загалом Юрій Олексійович розповідав про нашу майбутню професію та пари які нам доведеться відвідувати. Тож за такими балачками час промайнув не помітно, хоча й дуже хотілось їсти. Коли продзвенів дзвінок, всі кулею вилетіли з аудиторії, а ми слідом за ними. 

- Ну як тобі наш викладач? – відразу запитала Маша.

- Слухати цікаво.

- А дивитись? Та помітила який він підкачаний? Напевно зі спортзалу не вилазить. Аж страшно уявити, який він без сорочки.  

- Ну да, нічого такий. Ти ж жартуєш я маю надію?

- Звичайно жартую. Слухай, може влаштуємо сьогодні вечір жахів? – вона різко змінила тему.

- До речі класна ідея. У кого збираємося? – відразу запитала я.

- Пам’ятаєш, казали, що на другому поверсі є невеликий кінозал, може туди підемо?

- Думаєш нас туди пустять?

- А чого ні? Головне вахтерці сказати, і в журналі розписатись, і все буде прекрасно.

- Ну якщо так, то чудово. Якраз всі ще раз познайомимося. – зраділа я.