9

На диво, сьогодні я прокинулась навіть раніше, аніж будильник встиг задзвонити. Проте, це явно не через те, що я нарешті виспалась, скоріше легенький мандраж з самого ранку давав про себе знати. Сьогодні не звичайний день, адже буквально через декілька годин, я нарешті потраплю до університету своєї мрії.  Потягнувшись рукою до телефону, я швидко «нашкрябала» мамі повідомлення,  і за звичкою хотіла вже писати Антону, але вчасно згадавши, що трапилось, різко відклала телефон на стіл. Дівчата тихенько сопіли, а я вставши з ліжка, обережно застелила його ковдрою, і взувши м’які капці, попрямувала ставити чайник. Бадьора кава – саме те, що треба зранку, чи не так?

Вересневе сонце вже потрохи зазирало у кухонне вікно, налаштовуючи мене на гарний початок дня. З чашкою кави в руках я попрямувала в сторону балкона, щоб насолодитися цією красою. Відчинивши двері, я відразу відчула той чистий запах, ранкового повітря, від якого прокинулась остаточно.  Вмістившись на своє улюблене підвіконня, я з цікавість спостерігала, як Київ повільно прокидається. Люди вже з самого рання їдуть на роботу, маршрутки та тролейбуси тріщать від кількості пасажирів, а господарі відкривають свої магазинчики і приймаються розставляти товар по полицях…

На балконі так було комфортно, що навіть не хотілось виходити звідси. Але сьогодні я мала виглядати ідеально, тож допивши залишки кави, я злізла з підвіконня і пішла збиратися.

- Дівчата! Прокидайтесь. – голосно промовила я, тільки-но зайшовши до кімнати.

Але мене ніхто не почув, дівчата ще дужче накрились ковдрою і продовжили спати. Запізняться, будуть самі винні. Я їх чіпати не стала, а сівши за стіл почала наводити марафет. Щоправда, подивившись у дзеркало, я побачила в нім якесь страховисько. Звідти виглядала дівчина з блідою шкірою і синцями під очима. Озброївшись усією необхідною косметикою я швидко замаскувала все те, що псувало мій вигляд. Чудово! Справжня красуня тепер. – подумала я. Залишилось лише зробити пристойну зачіску і підібрати доречний одяг.

- Аня, котра година? – щось сонним голосом бурчала Інга.

- Взагалі то вже час прокидатись. Нам через пів години треба бути на подвір’ї універу.

- Як через пів години? – схвильовано підвелась на лікті сусідка.

- Жартую. Але інакше вас було не змусити прокинутись. – с посмішкою промовила я.

- Погані в тебе жарти. Я вже й справді подумала…

Дівчата нарешті почали ворушитись і намагалися потрохи збиратись. Я дивилась на весь цей хаос, що відбувався навкруги, і раділа, що все ж таки встала раніше. 

…Ми стояли на подвір’ї університету, оглядаючи все довкола. Зблизька будівля виявилась величезною, особисто я нарахувала  п’ять поверхів з милими віконцями. Неподалік головного входу, на квітнику, майоріли троянди, а серед них стояли статуї відомих постатей. Все було настільки гарне, що я навіть не уявляла, що чекає нас в середині університету.

Студенти потихеньку збирались, утворюючи величезне скупчення, що навіть утруднювало рух. Але нам з дівчатами вдалось просочитись через цей натовп. Щоправда, блукали ми в пошуках наших груп доволі довго. Але на щастя, я змогла угледіти табличку з номером своєї групи.

- Дівчатка, я побігла. Не забудьте, що після завершення зустрічаємося біля головного входу. – давши сусідкам указівки, я попрямувала до своєї групи.

Класно вони з цими табличками вигадали, бо я впевнена, що таких «потеряшок», як я вистачає. Так от, щоб дібратись до призначеного місця, мені довелось обійти п’ять лавок, і ще стільки ж незрозумілих стовпів. І першим кого я побачила на цьому місці, це була жінка, років тридцяти, саме вона й тримала табличку з номером. Довго гадати не довелось, я відразу зрозуміла, що вона куратор нашої групи. Побачивши мене, жіночка підійшла ближче.

- Доброго ранку. Як тебе звуть?

- Доброго ранку. Я Анна Петренко.

- Таак…- Жіночка дістала з сумки купку паперів, і почала щось перевіряти.

- Справді є така. Чудово! Я Марта Григорівна, ваш куратор. Після свята чекаю всіх у 225 аудиторії, не запізнюйся, я цього не люблю.

- Добре. – я мило посміхнулась і відійшла в сторону.

Біля Марти Григорівни стояла купка дівчат. Роздивившись кожну з них уважніше, склалось враження, що товаришувати з ними я точно не буду. Надто вже ділові, а пафосу більше ніж волосся на голові. Виходить я не знайду тут собі подругу. А от, що стосовно друга, то все ще може бути. Випадково перевівши погляд ліворуч, я нарешті побачила першого хлопця з групи, щоправда, він стояв біля дуба, напевно злякався їх, і втіх аж під дерево. Маю надію, що це не єдиний хлопець в групі, бо якось малувато для цього гадючника.

До початку залишались лічені хвилини, а група стояла вже в повному складі. Але мені було так нудно, що я вирішила порахувати кількість студентів. За моїм підрахунком в групі тринадцять дівчат і сімнадцять хлопців, тобто разом тридцять людей. Величенька така група, можливо з кимось, все ж таки вдасться потоваришувати. Пролунала голосно музика, й нарешті почався довгоочікуваний концерт.

…Вистава видалась звичайнісінькою, декілька танців, пісень і вже ми студенти. На радощах я ледве не забула, що треба в аудиторії, де на нас чекає Марта Григорівна. Швидкими кроками я побігла до головного входу. І ось я нарешті відкриваю дверцята університету своєї мрії. Зайшовши всередину, я побачила штуки, схожі на ті, що були в метро. Скажу чесно, я забула як вони називаються, але щоб пройти далі, потрібно притулити картку. Все було б нічого, але картку мені ніхто так і не дав. То що це виходить, що я не зможу пройти далі? Ці думки трохи зіпсували мій настрій, адже Марта Григорівна наголосила, що б без запізнень. Я стояла в розгубленому стані лише тисячі студентів мелькали в мене перед очима. Все що мені залишалось, так це подзвонити Інгі або Каті, та запитати в них, стосовно цієї дивної картки. Це був останній мій порятунок. Діставши телефон, я відчула, що хтось стукає мене по плечі. Повернувшись, позаду себе я побачила доволі знайоме обличчя. Це був Марк.