8

Я розплющила очі й відразу потяглася до телефону. Голова просто розколювалася від випитого вчорашнього алкоголю. А яскравий екран з усією інтенсивністю бив мені у вічі. Фокусуючи погляд, через пару секунд я побачила, що циферблат показував рівно десяту ранку. Спроба піднятись з ліжка видалась невдалою. Тож повалявшись ще декілька хвилин, я позіхаючи, все ж таки наважилась на це. Інга все ще спала, а от Катя здається досі не прийшла.  Цікаво, де це вона загубилась? Але зараз перед усім мене хвилював мій стан. Щоб привести себе до тями, я стягнула зі стільця своє худі, й повільно одягнула його на себе. Зробивши якийсь незрозумілий пучок на голові, я взяла чашку й попленталась на кухню.

На весь коридор доносився запах чого смачненького. Цікаво в кого є сили готувати в таку рань? Але відповідь не заставила себе довго чекати. Переступивши кухонний поріг, я відразу побачила Марка, який щось куйовдив біля плити. На моєму обличчі знову засіяла дурна, дитяча посмішка.

- О, доброго ранку. Як самопочуття після вчорашнього? – з цікавістю запитав він.

- Привіт. Та таке, голова розколюється.

- З твого зовнішнього вигляду це помітно.

- Дякую за комплімент, з самого ранку. - ображено додала я.

- Та ладно тобі, я жартую. З цим розпатланим пучком виглядаєш навіть дуже мило. – Марк посміхнувся й продовжив далі смажити яєшню.

- Не знала про твої кулінарні можливості.

- Ти ще багато про що не знаєш. - підморгнув Марк.

Після цих слів в кухні настала тиша. Навіть стало трохи ніяково від цього, але добре, що чайник вчасно нагрівся. Тож я швидко залила чайний пакетик водою і направилась до кімнати.

- Смачного!- почула я, доходячи вже до свого блоку.

По дорозі до кімнати я встигла декілька разів розлити чай. Ну це й не дивно, я ж налила стільки води, що вона аж виплескувалась. Тож абияк дотягнувши залишки чаю до кімнати, я прийнялась шукати в холодильнику щось їстівне. Але зрозуміла, що котлети або курка навряд чи підійдуть до мого  ранкового чаю. Ех, доведеться робити сьогодні розвантажувальний день.

… Я розклеювала плакати на стінку, біля свого ліжка, а дівчата мовчки займались своїми справами. Після вчорашньої вечірки, Катя чомусь з нами не розмовляла. Не знаю, що такого могло статися, але й допитувати її не було бажання. Тиша в кімнаті стояла до тих пір, поки мій телефон не вирішив задзвонити. І знаєте хто телефонував з самого ранку? Напевно зараз здивуєтесь, як і я. На екрані висвітилось «Антон». Ну що ж, виходить правду кажуть : - «Забудь про людину, і вона сама тебе згадає». Я не знала чи треба взагалі брати слухавку, чи може відхилити дзвінок, як це робив він. Але все ж таки наважилась, що б послухати, що він хоче мені сказати.

- Алло. – невпевнено промовив Антон.

- Слухаю.

- Ань, привіт. Нам давно треба було поговорити, але я ніяк не наважувався.

Я вже зрозуміла до чого він хилить. Але вирішила не перебивати. Антон продовжив:

- Всі ці дні я намагався розібратися зі своїми думками. Я хотів зрозуміти, що насправді відчуваю до тебе. Тому й не відповідав на твої дзвінки та повідомлення. Знаю, що це безглуздо з мого боку, але завдяки цьому, я нарешті зрозумів, що ми різні.

Самотня сльоза скотилась з моєї щоки, залишаючи після себе мокру доріжку. Я розуміла, що це остання наша розмова з ним, і ми навряд чи ще зустрінемося. Злегка хрипким голосом я додала: - Тобто ті два роки нічого для тебе не значать? Антон, ми стільки пройшли разом, а ти хочеш так легко все перекреслити?

- Ти що, значать, звичайно значать. Я вдячний тобі за ці роки, які ми провели разом. Я щиро вірив, що ми могли б збудувати свою сім’ю…Але ти ж сама розумієш, відстань багато в чому впливає на відносини. Я тут, в Будапешті, а ти за сотні тисяч кілометрів від мене. Я не знаю, чим ти займаєшся там, я практично тебе не бачу…Для мене це складно, і я..

Я перебила Антона й запитала : - Тобто це кінець?

- Так буде краще. – він замовк, важко зітхнувши, додав: - Нам треба розлучитись.

Я не могла повірити в те, що він тільки-но сказав. Це був зовсім не той Антон, якого я знаю з дитинства. Це був якийсь інший хлопець. Чужий, не мій. Ці слова стали найболючішими, пронизуючи моє серце з неймовірною силою. Не вже на цьому крапка? І я більше не побачу його яскраво блакитних очей? Ця сцена відмінно б вписалась в якусь другосортну мелодраму, але тільки не в моє життя.

- Вибач, що зробив тобі боляче. Я правда не хотів цього.

Я мовчала, не в змозі вимовити жодне слово.

- Ти знаєш мій номер, я завжди готовий тобі допомогти. Якщо звичайно, тобі буде потрібна моя допомога. А зараз нам краще розійтись в різні сторони.

- Я зрозуміла, любий. Прощавай. – майже пошепки, з усмішкою промовила я.

Що я відчуваю? Абсолютно нічого. Лише якесь емоційне спустошення всередині. Можливо трошки гнів, роздратування, але це лише трошки.

В кімнату я повернулась вся в сльозах, і відразу плюхнулась на ліжко. Навіть не прибравши картинки, які були розкладені повсюди. Я хотіла побути одна, в тиші. Але дівчата мені цього не влаштували. Вони навпаки підбігли, й почали заспокоювати.

- Ань, що таке? Це ти через мене? Та нічого страшного, заспокойся.

- Кать, до чого тут ти взагалі? – промовила я в подушку.

- Ну як? Хіба це не через мене так засмутилась?

- А ти що пуп землі? Чи окрім тебе інших проблем не може бути? – роздратовано промовила я.

Після моїх слів Катя кудись пішла. Можливо вона знову образилась, але я не збиралась розповідати дівчатам про свої проблеми. Якось не звикла, розпатякувати всім про своє життя, все ж таки це моє особисте. То хай воно залишиться лише між мною та Антоном.

- Ань, я яєчню з томатами приготувала, іди поїш. - з піклуванням в голосі промовила Інга.

- Дякую тобі, але нема апетиту. Залиш, я можливо пізніше поїм.

- Та як це нема? Ти з самого ранку нічого не їла. Так не можна.