5

Прокидатися від настирного будильника – це найжахливіше, що може бути вранці. В такі миті хочеться забити на всі плани, і якнайдовше не вилазити з теплого ліжка. Проте, зараз мені це точно не світить, бо саме час прокидатися і збирати свої речі. Якщо ви забули, то я нагадаю. Сьогодні в мене поселення в гуртожиток, саме в той, для якого я вчора весь день збирала довідки. Хоча знаєте, послухавши розповіді знайомих та друзів, я вже починаю дещо сумніватися, чи зможу я взагалі там вижити. Думаю всі ви знаєте, що таке гуртожиток. Це один душ на весь поверх, мільярд жалюгідних, вусатих тарганів, або не дай Боже пухнасті миші, які гризуть все навкруги. Фу! Яка гидота. Таке навіть страшно уявляти. Але серед всього є свої переваги. Тепер я нарешті буду ближче до універу, і мені більше не доведеться через весь Київ їхати на навчання. Поки я прокручувала це все у своїй голові, до кімнати зайшла Юля.

- Привіт, мала. Що ти вже речі запакувала?

- Привітик. Майже все зібрала.

- Молодець! Влад тебе підкине, щоб ти сама не тягнула ці баули.

- Це було б чудово. Дякую вам за допомогу. Що б я без вас робила?

- Та припини, все добре. До речі, ми з тобою так і не з’їздили в одне дивовижне місце. Тож коли в тебе буде час обов’язково відвідай його.

- Яке місце?

- Арку Дружби Народів знаєш?

- Звичайно, це та, що над Дніпром.

- Так от, те величезне півколо – лише частина споруди. Друга його частина — ще одне півколо, яке заховане під землею. В середині вся споруда порожня, але для обраних цього світу, там зроблено атракціон: можна покататися всередині кільця по колу. І от коли ти будеш проходити повз неї – прислухайся. Якщо арка гуде - значить, усередині хтось катається.

- Ого, нічого собі. Я про таке навіть не знала.

- Тепер знаєш, так що не забудь, обов’язково сходи подивись.

Я була дуже здивована від того, що тільки-но почула. Виходить правду кажуть, що Київ дивовижне місто. Тепер я знаю, куди вирушу першим ділом.

…Влад довіз мене до зупинки, а далі я вже по пам’яті намагалась згадати куди йти далі. Перейшовши вулицю, я спокійно дочекалась зеленого чоловічка на світлофорі та рішуче попрямувала далі. Буквально через декілька хвилин, стежка привела мене до затишного дворика. Навкруги все було засаджене зеленими деревами, на клумбах майоріли квіточки, над якими безперервно кружляли бджілки. В далині виднілись лавочки, а трохи далі дерев’яна альтанка. Прямісінько переді мною стояла величезна дев’ятиповерхівка, з настіж відкритими дверима. Зайшовши туди, я відразу побачила стіл, за яким сиділа жіночка з білими, немов сніг кучерями. Побачивши мене, вона приспустила свої окуляри та суворо запитала: -«Прізвище?»

– Петренко. – впевнено відповіла я.

Жінка відразу почала копошитись у паперах, які лежали на столі. Після чого задоволено кивнула, і простягла мені невеликий шматочок ламінованого картону.

— Твоя перепустка. Гуртожиток закривається об одинадцятій, так що пізніше без попередження не приходь. Гостей водити дозволяється тільки до восьмої вечора, про це теж необхідно попереджати, щоб я виписала на них перепустку. У блоці 4 кімнати, в кожній мешкає по троє осіб. Вбиральня, душова, кухня, все це є на поверсі, знайти легко. Твоя кімната 917, так що ось тобі ключ. Що стосується куріння в кімнатах, то це суворо заборонено. Ах да, wi-fi є, пароль написаний на перепустці. Так що можеш не хвилюватися. Питання є?

Вона так швидко це все розповідала, що я ледве встигала улавлювати інформацію. Але мама вчила мене бути чемною, навіть якщо людина зі мною не церемониться, тому я обережно запитала:

- Є. Як вас звуть?

- Галина Федорівна.

- Дуже приємно, а я Аня.

Жіночка через силу посміхнулась, і показала рукою в якому напрямку мені йти далі. Проте нове життя зустріло мене написом "Ліфт не працює". Важко зітхнувши, я знизила плечима, і потягла валізи на дев’ятий поверх.

Перший проліт виявився легким, але чим вище я забиралася зі своєю ношею, тим складніше було опановувати нову сходинку. Це нагадувало мені підйом на Говерлу, так само довго і важко, але інтригувало, що жде далі.

І от нарешті через декілька хвилин, я вже стою на потрібному поверсі. Трохи віддихавшись я затамувала подих, і покрокувала шукати свою кімнату.

Знайшовши блок 914-917, я обережно сіпнула двері й опинилась у проміжному приміщенні. Переді мною розташовувались пронумеровані кімнати, а з іншої сторони вбиральня, умивальники та душ. Відчинивши ключем потрібну кімнату, я смикнула ручку й вже стояла у своєму новому помешканні. Перше, що кинулось мені в очі, так це величезне вікно, з якого відкривався прекрасний краєвид на парк. З лівої сторони від вікна стояло двоповерхове ліжко, а з правої – звичайне односпальне. Кімната виявилась світлою та доволі просторою. Трохи далі стояв кухонний стіл, поряд холодильник та декілька поличок. Це все виглядало навіть краще, аніж я собі уявляла.

Вибір спального місця виявився не такий вже й важкий. В ночі я часто ворушусь, навіть інколи можу впасти, очевидно, що двоярусне ліжко мені не підійде, тож я обрала звичайне односпальне, яке стояло праворуч від вікна. Тільки-но мої пакунки опинились на підлозі, як дверну ручку хтось смикнув. З коридору зайшла привітна дівчина, з ще більшою кількістю сумок, аніж в мене. Я відразу зрозуміла, що це моя сусідка. З першого погляду вона здалась мені дивною, і це навіть не тому, що попри всі ті баули, вона в руках тримала акваріум з рибками. Дівчина нерішуче зайшла до кімнати й обережно поставила речі.

- Привіт, я Катя.

Я у відповідь простягнула їй руку, і посміхнулась.

- Привіт, а я Аня. Виходить ми будемо тепер разом тут жити.

- До речі, ти є в чаті гуртожитку?

- Ні, навіть перший раз чую.

- Тоді я тебе зараз додам.

Чат в телеграмі виявився доволі цікавий, щоправда, розмовляли там лише троє людей, а інші просто спостерігали за подіями. Я впевнена, що у кожному чаті є декілька активістів, які постійно спілкуються між собою, а ти потім сидиш і переварюєш все це сміття. Тому навіть не дочитавши до кінця, я відклала телефон і прийнялась облаштовувати своє місце. Ліжко я обрала собі маленьке, тож застелити його було не тяжко. Полички заставила різноманітними книжками та іграшками, які дарував мені Антон. Звичайно не забула я й про гірлянду. Щоправда, з нею виявилось все дещо складніше. Півтори години я витратила лише на те, щоб її розплутати. Не знаю як, але мені це вдалось, і от тепер наша кімната заграла зовсім іншими фарбами. Весь цей час ми з Катею розмовляли, дізнавалися більше одна про одну. Мені навіть здалось, що ми змогли б знайти спільну мову, а можливо навіть стати подругами. Бо все ж таки перше враження про неї було оманливе, вона виявилась дуже цікавою та комунікабельною дівчиною, з якою є про що поговорити. За чашечкою чаю ми розподілили наші обов’язки та полички в холодильнику. І от тепер, я нарешті змогла видихнути, бо все те, що мені розповідали друзі, на щастя не виправдалось.