4

Сьогодні сонце світило яскравіше звичайного і било мені прямо в очі. Я ще сильніше уткнулась носом в подушку, аби промені не заважали насолоджуватися сном. Проте, сон тривав не довго. Як тільки я згадала, який сьогодні день, то швидко розплющила очі.  На годиннику восьма ранку, тобто через годину я повинна бути разом з документами в університеті. Все було б нічого, якби не ті божевільні затори, в яких можна застрягти на годину, а то й більше. Тож, щоб не втратити свій шанс, я почала швидко бігати по кімнаті, в пошуках речей. Для цієї урочистої події, я привезла з собою гарненький костюм, який купила незадовго до від’їзду. Щоправда, коли я його дістала, то він був, м’яко кажучи, не в презентабельному вигляді. Але сьогодні ніщо не посміє зіпсувати день і мій чудовий настрій. Я швидко побігла сходами вниз, щоб хоч десь знайти праску. Довго шукати не довелося. Вона немовби сама чекала мене за дверима гардеробної.  Схопивши її, я без зайвих вагань направилась назад до кімнати. Якби ви тільки знали, як я ненавиджу цей процес прасування. Це можна порівняти хіба що з миттям тарілок, хоча ні, це навіть гірше. Все дійшло до того, що тепер в магазинах я купую лише той одяг, який не мнеться. Ну погодьтесь, так навіть зручніше. Хоча, можливо це лише я така лінива.

Тільки-но праска нагрілась, як на всю кімнату пролунав дзвінок телефону. На екрані висвітилось фото Антона. Вміє він звичайно підібрати «влучний» момент для розмов. Я вирішила пожертвувати десятьма хвилинами свого часу, щоб поговорити з ним, бо останні дні ми й так мало спілкуємося. Правда розмова виявилася не довгою, мій телефон розрядився остаточно.  Пам’ятаєте, не задовго до цього, я казала, що нічого не зіпсує цей день? Так от, виходить я помилялась. Бо на прасувальній дошці лежав мій чорний костюм з величезною пропаленою діркою. Добре, що я взагалі помітила це. А то пішла б, як дурьоха в універ. Ну що, «гарний» початок дня. Але я не втрачаю оптимізм, бо що? Правильно, нічого не зіпсує цей день. Тож швидко змінивши костюм на чорну сукню, я направилась до виходу.

Зупинка, як я і думала була переповнена людьми. Всі кудись поспішали, нервово чекаючи свою маршрутку. В мене залишалось буквально пів години, за які я мала добратися до університету. Напевно тільки дурень не зрозуміє, що за цей час я точно туди не встигну доїхати. Тож все що мені залишалось, це сісти й чекати маршрутку разом з цими нервовими людьми. Якщо ви колись думали, що безвихідних ситуацій не буває, то забудьте. Ось вам наглядний приклад. Я сиджу на зупинці, яка знаходиться за 27 км від Києва, при тому, що о дев’ятій годині мені треба вже бути біля четвертого кабінету.  Думаю не складно здогадатися, що вчасно я там навряд чи буду.

На зупинці, як завжди висіли різноманітні оголошення, графіті дурних підлітків, які скрізь малюють одне й те саме, але серед цього всього я побачила номер таксі. Ура! Здається, не все ще втрачено. Набравши потрібну комбінацію цифр, я викликала машинку. І знаєте, що саме парадоксальне у цій всій ситуації? Це те, що всі машини економ-класу були на замовленнях. Тож до університету я приїду на таксі бізнес-класу. Я тільки можу уявити скільки це для мене буде коштувати. Хоча ні, навіть уявити не можу. Але, як кажуть розумні люди - живемо один раз, тож нічого на собі економити.

Таксі доставило мене швидше, ніж я думала. Щоправда, водій всю дорогу не замовкав, розповідаючи свої життєві історії. Я більшість з них вже навіть не пам’ятаю, бо сиділа у своїх думках. Мене цікавило лише одне – чи встигну я сьогодні потрапити в університет.

На станції ми опинились о 9:58. Тоді я зрозуміла, що на цьому мої пригоди не завершуються. Бо тепер мені доведеться шукати метро. Я з серйозним обличчям відкрила Google – карту, намагаючись хоча б щось знайти. Але це мені нічим не допомогло, а навпаки, ще більше ускладнило ситуацію. Трохи постоявши на місці, я увімкнула свої комунікабельні можливості й почала чіплятися до людей. Хочу сказати відразу, якщо вам доведеться поїхати до Києва, не розраховуйте на допомогу звичайних перехожих. Вони всі кудись поспішають, і не знайдуть навіть хвилини, щоб скоординувати вас на місцевості. Проте, мені все ж таки пощастило. Неподалік від станції, на лавочці сиділа молода дівчина. Я налаштувалась і підійшла до неї ближче. Неймовірна красуня з рожевим волоссям не тільки детально розповіла, як добратися до місця, але й люб’язно погодилась мене провести.

Зайшовши до вагончика, я зайняла своє місце і почала зосереджено розглядати людей навпроти. Всі такі різні. Дехто в навушниках слухав музику, хтось з цікавістю читав книгу, забувши про реальність навкруги… Це все доповнювало ранкову атмосферу і придавало своїх фарб.

…І от за лічені хвилини, я нарешті стою перед тим самим четвертим кабінетом. Серце почало нервово стукати, здавалося, що ще трошки й воно вистрибне назовні. Зробивши ковток води, я зібрала всі свої думки до купи та постукала у двері. За столом сиділа привітна жіночка, хоча за купою паперів її навіть було не видно.

- Добрий день. Слухаю Вас?

- Добрий день! Я отримала повідомлення, що зарахована до вашого університету. Хочу здати документи.

Приспустивши окуляри, жінка здивовано поглянула на мене.

- Хіба Ви не повинні були раніше прийти? Добре, сідайте.

Присівши на стілець навпроти, я отримала надрукований бланк, який залишалось лише заповнити. Але руки тремтіли так, що я навіть не могла гарно написати своє ім’я.

- З Вами все добре?

- Так, так, все добре

- Просто там де дата, Ви написали свої дані.

Боже, як соромно. Це ж треба було, перший день, і так налажати. Жінка неохоче простягла новий бланк і доступно ще раз все пояснила. Виявляється нічого складного в цьому нема. З легкістю записавши всю потрібну інформацію та залишивши свої фото, я поставила підпис на останній сторінці та подякувавши, вийшла з кабінету.

Емоції переповнювали. Я не могла повірити, що віднині я студентка. Це ж розпочинається найвеселіший етап в моєму житті. Пари до ночі, гульки, недосипання, курсові та екзамени…Все як я мріяла. Але попри це все, було не вирішене ще одне питання, стосовно проживання. Саме це й було складніше за все. Бо поки я знайшла де взяти той ордер для поселення, поки добралась до студмістечка, потім ще треба було знайти потрібну людину, та ще й до цього всього необхідно пройти медогляд, бо зрозуміло, що без цієї довідки мене ніхто в гуртожиток не поселить… Коротше кажучи, вдома я опинилась лише під вечір. Жахливо втомлена, але шалено щаслива.