2

Таксі вже під’їхало до під’їзду, а я все ще не могла застібнути свою валізу. Речей нагребла з собою звичайно багато, бо куди ж без гарних спідничок і суконь у Києві. Щоправда, тепер це все я навіть не в змозі запхнути. Після десяти хвилинної боротьби з чемоданом, речі все ж таки були запаковані. Зітхнувши з легкістю, я присіла на доріжку з пиріжком в зубах, трохи посидівши, направилась до виходу.

На дворі мене вже чекав Антон і декілька моїх подруг, які щось емоційно обговорювали. Але коли я підійшла ближче, вони вмить замовкли. Мабуть кісточки мені перемивали, вони таке люблять. Ну то й не дивно, бо з нас трьох лише я вдало склала ЗНО, а вони навіть «поріг» не пройшли. Тепер заздрять напевно, але заздрість це погана штука, не рекомендую нею зловживати. Проте не дивлячись на цей недолік характеру дівчат, я все одну їх обожнюю.  

Ось вже і мама вибігла, з великим пакунком. Не важко здогадатися, що там знаходяться мої улюблені котлети, запечена курка, вареники та ще безліч різної смакоти, не здивуюсь, якщо вона навіть борщу в баночку налила. Хоча, знаючи свій апетит, ця торбинка дуже швидко стане порожньою. 

Ну от, попрощавшись з усіма, ми з мамою сіли в таксі й відправились на вокзал. Проїжджаючи повз знайомі місця, в голові прокручувалися всі ті теплі моменти, які тут відбувались. Коли у вікні я побачила парк, то відразу згадала, як кожні вихідні ми з друзями їли хотдоги, а наші руки завжди були брудні від кетчупу. Тепер переді мною з’явився величезний стадіон, саме тут я неодноразово здобувала перемогу, по грі в теніс. А кожна наступна вуличка навіювала спогади про наші з Антоном прогулянки, вони були такі душевні та милі…

Доїхали ми доволі таки швидко. Вокзал зустрів нас запахами біляшів, від чого мій апетит розгулявся ще більше. Але я не могла проміняти мамині котлетки на якийсь чебурек з вокзалу, отже залишалось лише дочекатися потяга, а тоді можна вже й робити розпаковку їжі . За цей час поки я думала, що з’їсти першим, мама вже встигла вісімдесят п’ять разів дати мудрі поради. Хоча я б не сказала, що вони були надто мудрими, бо це все я знала ще з тих разів, коли ми з класом їздили на екскурсії. Найбільше мама наголошувала на тому, щоб я сумки не залишались без нагляду, в автобусах і маршрутках слідкувала за цінними речами. Ну і найголовніше, вдягалася тепло, а особливо не забувала про шапку і шарф. Це все запам’ятала напевно не лише я, але й люди які стояли з нами поряд на платформі.  

І от роздався довгоочікуваний сигнал потяга. Жовто-блакитний вагончик люб’язно відчинив свої дверці. Обнявши маму з усієї сили, ми розридались як дві дурьохи. Ну знаєте, не кожен день їдеш так далеко від дому, тим більше на невизначений термін. Витерши сльози, ми домовились, що весь час будемо на зв’язку. Нам хотілось постояти ще, але провідниця злісним виглядом підганяла всіх навкруги. Навантажила я речей звичайно багато, що ледве змогла підняти всі ті валізи. Хлопцю, який стояв позаду мене напевно стало смішно, або шкода мене, і він допоміг дотягнути ці баули до вагона.   

Купе в мене виявилось майже біля туалету, хороший початок подорожі. Але якщо подивитися з іншого боку на ситуацію, то не так все й погано, хоча б буду знати де знаходиться вбиральня. Ще одна моя особливість, я скрізь намагаюсь знаходити позитив, інколи це допомагає, от як зараз наприклад. Тож розклавши  речі, я почала застеляти своє спальне місце. На цей випадок, у мене завжди є свіжий, чистий комплект постільного. Можливо це дивно, але я надто бридлива, і спати на незрозумілій білизні не збираюсь. Тим більше я ж не знаю хто на ній лежав до мене. Шкода, що подушку свою не взяла. Але я і з цієї ситуації знайшла вихід. Замість подушки в мене була моя джинсова куртка. Так собі комфорт, але хоча б без вошей приїду.

Чудовий настрій в мене був до тих пір, поки  я не побачила своїх сусідів по купе. Першим відкрив двері лисуватий чоловік, на вигляд років 35-40. Через те, що його рот не замовкав ні на хвилинку, я дізналась про те, що він працює в цирку. Ну то з його вигляду можна було б відразу здогадатись. За ці двадцять хвилин я дізналась майже все про фокуси та й про атмосферу за кулісами в загалом. Так що тепер в мене є знайомий клоун, хоча в житті їх і так вистачає. Наступна зайшла жінка, від якої жахливо тхнуло алкоголем. І от коли я вже думала, що нічого гіршого бути не може, ця жінка дістала контейнер з соленим оселедцем і почала їсти його прямо в купе. В той момент я готова була вилізти через вікно.

Ну і на фіналочку припхався третій сусід. Ще один чоловік з рудою бородою і величезними клунками. На перший погляд, він здався адекватний, але повторюсь, це лише не перший погляд. Бо коли він розклавши свої речі зняв кросівки, щоб залізти на своє місце, весь вагон відчув запах сиру. Думаю ви зрозуміли, що компашка зібралась чудова.

Потяг потихеньку рухався, а я весь час дивилась у вікно, яке було ледве прикрите білими фіранками. З нього добре відкривались мальовничі краєвиди на зелені деревцята, які виблискували на сонці. Природа неначе зачаровувала мене своєї красою.

Моїм сусідам сумно не було, за цей короткий час вони встигли роззнайомитись між собою. Галас стояв на весь вагон. Я довго сиділа мовчки, бо мама сказала не розмовляти з ким попало, але коли вони почали сміятися з мого спального місця, то я вирішила втрутитись в розмову. Після короткого діалогу, я зрозуміла, що мої сусіди, не такі вже й погані люди, як це могло здатися з першого погляду. Щоб відсвяткувати наше знайомство, ми накрили стіл з тих продуктів, які кожен взяв з собою в дорогу. Я звичайно дістала мамині котлети, Олег (це той чоловік з бородою),  виклав курку з вареними яйцями, жіночка дістала свою недоїдену рибу і декілька шматочків ковбаси, а «клоун» притягнув традиційне українське сало.

Звичайно з усього столу, я їла лише свої котлети, хоча мої нові друзі виявились не такими гидливими як я, куштували навіть залишки оселедця. Не дивлячись на це, час промайнув дуже швидко. На годиннику вже була третя ранку, а ми все ще не вляглись спати, бо слухали життєві історії один одного. Всі розповідали щось цікаве, про свою молодість, про студентське життя, яке мені до речі, зовсім скоро доведеться відчути на собі…