1

Привіт! Мене звуть Аня і я звичайна студентка, ну…майже студентка. Бо саме сьогодні я нарешті вирушаю в Київ, щоб подати документи на вступ до найкращого університету країни. З самого дитинства, я мріяла працювати в поліції. Ловити злодіїв та відновлювати порядок в нашій державі, але мама розпорядилась інакше, мовляв, що це не дівоча професія. Мама взагалі в мене дуже сувора жінка і якщо задумала щось, то буде стояти до останнього. Але на наші стосунки з нею це не вплинуло, ми й далі продовжуємо бути найкращими подругами.  Вона знає про кожного мого хлопця, хоча їх не так вже й багато, коротше кажучи, секретів від неї я не маю, так само як і вона від мене. Ось так обираючи між педагогічним і юридичним, вибір був очевидний. Тож конституція тепер невід’ємна річ в моїй сумочці. Але почнемо з початку.

Літо в цьому році видалось надто швидким. Ну то й не дивно, бо більшість свого часу я сиділа  за підручниками готуючись до іспитів. Нервів втратила звичайно багато, та й організм уже майже звик до валер’янки. Але в загалом все пройшло успішно. ЗНО здала, і навіть трохи встигла відпочити. Відразу після отримання результатів, ми з друзями вирушили в казкову мандрівку до Карпат. Гори -  моя пристрасть ще з дитинства, тож ви здогадались чия саме це була пропозиція поїхати в Карпати. Ця подорож  виявилась однією з найцікавіших, а за свої шістнадцять років, я встигла відвідати не мало міст України, тож є з чим порівняти. Наша подорож тривала майже тиждень. І весь цей час ми відпочивали на повну : пили коктейлі, фотографувались, знімали тік токи, катались на підйомниках, купались в басейні, а найголовніше познайомились з новими людьми. Але попри це все, в мене було ще одно не вирішене питання – це мій хлопець. З Антоном ми знайомі ще з дитинства. Щоправда, спочатку ненавиділи одне одного. В школі він постійно смикав мене за косички, а я у відповідь могла навіть дати пенделя. Думаю ви уже зрозуміли, що я дівка бойова. Через це в  п’ять років мене навіть віддали на секцію карате, але задоволення мені це не приносило, і після першого заняття мене там більше не бачили. Так от, повернемось до Антона. Парадокс в тому, що він мешкає на сусідній вулиці, тож бачити його пику доводилось ледве не щодня. Якимсь дивним чином, наша ворожнеча протривала рік, ну а далі все як в сучасному кіно, ми стали найкращими друзями, надряпавши в знак цього свої ініціали на руках.

Нашій дружбі заздрили напевно всі в класі, бо окрім навчання нам вистачало часу на наші посиденьки біля річки. Після школи ми завжди йшли додому разом, у вихідні дні любили виходити на прогулянку, або грати в футбол на стадіоні, а кожного літа наші батьки відправляли нас у табір. Так проходило наше дитинство, воно було насиченим та різноманітним. Але сталося те, чого я боялася найбільше. В дев’ятому класі, на шкільній дискотеці, він неочікувано запропонував стати його дівчиною. Чого я цього боялась? Та тому що хотіла на власному прикладі розвіяти  міф про те, що дружба між хлопцем і дівчиною існувати не може. Але можливо це й зовсім не міф. Тож попри свій страх, я все ж таки погодилась на його пропозицію. З того дня ми й досі разом, звичайно, бувають непорозуміння, сварки, але це не заважає кохати один одного.

Щоправда, декілька днів тому, я дізналась, що Антон вступив зовсім до іншого університету, навіть не в нашій країні. Виходить, що бачитись ми будемо частіше онлайн, ніж в реальному житті. Звичайно, я була не в захваті від цієї новини, бо відносини на відстані – це для мене табу. Після нашої розмови з Антоном, я довго плакала, не знала як вчинити. Я б дуже хотіла, щоб ми навчались в одному універі, щоб могли гуляти, як раніше, але мого бажання  в даній ситуації замало.

Це напевно було моє перше складно прийняте рішення. Я наважилась спробувати, адже не хотіла його втрачати. Саме так я і загрузла в стосунках на відстані, що правда й сама не знала до чого вони зможуть провести.