Дорога до святині. Таємниця святого місця

РОЗДІЛ ІІ. ДОРОГА ДО СВЯТИНІ

Ці студентські розповіді так сильно запали мені в серце, що я вже не могла думати ні про що інше. Саме в той період мого власного життя накопичилися важкі негаразди, душевний спокій покинув мене, а проблеми здавалися нездоланними. Охоплена тугою та надією, я зважилася на крок — попросилася в гості до своєї студентки, щоб на власні очі побачити Святі кринички та знайти там душевний порятунок.

Жителі тих подільських сіл виявилися дивовижними людьми. Вони відрізняються від багатьох якимось особливим, вродженим милосердям, щирою добротою та неймовірною приязню. Мене не просто прийняли — мене радо запросили до себе на гостину, як рідну людину, зігрівши теплом своєї оселі.

Наступного ранку, коли нічна темрява ще міцно тримала землю, ми вирушили в дорогу. Навколо панувала густа, березнева прохолода. Разом зі мною йшла моя донечка — маленька семирічна дівчинка, яка міцно тримала мене за руку. Нашим провідником і ангелом-охоронителем у цій подорожі стала старенька бабуся моєї студентки, яка знала кожну стежку в цих краях.

Ми йшли мовчки, минаючи мальовничі весняні долини та пагорби, що ледь прокидалися від зимового сну. Прохолодний вітер колихав безкраї поля, засіяні зеленою озиминою. Раптом удалині, посеред безмежного простору, з'явився величний силует — дерев'яний Хрест. Ми підійшли ближче. Біля самого підніжжя Хреста, пробиваючись крізь каміння, дзюркотів чистий струмок, вода з якого кришталевою стрічкою лилася в заглиблену ринву.

Ми підійшли, благоговійно вмилися джерельною водою та випили кілька ковтків. Вода була настільки чистою й холодною, що дух перехоплювало. У ту ж мить мені нестримно захотілося відкрити свій молитвослов, який я заздалегідь узяла з собою. Березень пронизував холодом до самих кісток, сильний вітер обпікав обличчя, а над обрієм якраз починало сходити перше рожеве проміння сонця.

І раптом сталося щось неймовірне: посеред цього пронизливого зимового холоду мені раптом стало дивовижно, невимовно тепло. Моє серце наповнилося таким неземним світлом, що я не втрималася, опустилася на коліна і припала до землі, майже лягаючи на неї. В ту секунду мені чітко, до сліз здалося, що сам Бог обійняв мене своїми батьківськими руками. Сльози очищення потекли по щоках. Стало так легко й спокійно, ніби всі мої життєві труднощі й негаразди в одну мить відійшли, розчинилися й зникли. З цією неймовірною, невагомою легкістю в тілі та спокоєм у душі ми з донечкою повернулися додому.

РОЗДІЛ ІІІ. ВЕЛИКА ЛЕГЕНДА СВЯТОГО МІСЦЯ

Минали місяці, але таємниця цього місця не давала мені спокою. Скільки я не шукала бодай якісь історичні відомості чи записи про Святі кринички, все було марно. Я поверталася туди, розпитувала довколишніх селян, які жили поблизу, але ніхто з молоді чи старшого покоління не міг достеменно розповісти, чому саме це джерело вважається святим і з чого все почалося.

Охоплена хвилюванням та духовною спрагою, я знову і знову просила тих добрих місцевих людей відвести мене туди. Усю дорогу я без упину шепотіла слова молитви. Моє серце вірило, що це місце святе, і я палко благала: «Боже, дай мені знати, відкрий мне правду, чому це місце таке благодатне!».

І ось знову на горизонті видніється знайомий Хрест. Підійшовши ближче до джерела, ми несподівано зустріли літнього чоловіка з дивовижно мудрим і спокійним поглядом. Ми привіталися. Моя душа так прагнула відповідей, що я не витримала, підійшла до нього і з трепетом почала розпитувати про Святі кринички: що йому відомо, чому вони святі, яка історія прихована за цим струмком?

Чоловік не квапився. Він лагідно посміхнувся, терпляче зачекав, поки я дочитаю до кінця свою молитву, а потім уважно подивився мені в очі й тихо промовив слова, від яких у мене по тілу пройшли сироти: «Я на тебе чекав...».

Це був той самий сільський учитель історії Іван Залецький. Опершись на палицю, він перевів подих і почав свою величну, дивовижну розповідь, яка перенесла нас на століття назад:

— Ще на початку XVII століття на наші благодатні подільські землі — тодішню Брацлавщину — постійно й безжально нападала люта татарська орда. Вороги сунули набігами, жорстоко вбивали чоловіків, грабували хати, а жінок та дітей забирали у страшний невільничий полон — у ясир. Уся земля була залита кров'ю. Ті, кому пощастило врятуватися від лютих загарбників, знайшли прихисток у лісовому монастирі, де жили ченці-подвижники. Залякані люди в розпачі не знали, що робити далі й де шукати порятунку. Тоді монахи посилили піст та молитву. І ось сталося перше диво: кожному з них окремо уві сні з’явився Ангел Господній із велінням: «Забирайте людей і йдіть туди, звідки сходить сонце».

Удосвіта, помолившись перед образом Святителя Миколая, ченці та всі, хто був поряд (а це різні за віросповіданням і національністю залякані люди), взявши образ святителя й несучи його попереду як дороговказ, рушили в дорогу. Весь їхній шлях був позначений слідами жорстокої розправи над простим народом, звідусіль долинав стогін покалічених дорослих і дітей... Проте на цьому шляху загарбники їм дивом не траплялися.

Ченці знову палко стали на коліна до молитви, дякуючи за порятунок. І кожному з них удруге з'явився Ангел, який промовив: «Залишайтеся тут». Коли ж вони підвели очі до неба, то побачили величне видіння — саму Божу Матір, яка тримала покров і благословляла це святе місце на віки вічні.

Тоді ченці порадили людям: «Щоб уберегтися від майбутніх набігів, нехай кожна громада оселяється за три кілометри від цього святого місця в різні боки». Католики разом зі своїм ксьондзом заснували поселення в одній стороні — так з'явилася Ксьондзівка, яка згодом отримала назву Вербівка. Православна громада на чолі з попом рушила в інший бік — так виникло селище Попилівка. Самі ж монахи усамітнилися в третій стороні, де збудували підземний монастир. Оскільки вони цілий рік, і взимку і влітку, носили на голому тілі лише грубу ряднину та прості сандалії, люди прозвали їх «голими ченцями». Від цього й пішла назва села — Голинченці.