16.

       Лютий став поблажливішим до жителів столиці, морози пішли, уступаючи місце вищій позначці на стовпчику термометрів. Погода мінялася ледь не щогодини, то сонце то дощ в перемішку зі снігом. Настрій Марго був приблизно таким самим. Здавалося от-от і вона не витримає всього цього тиску, тому ввечері зібралася відвідати «Галерею». Згадала що Микита говорив про барну стійку і вирішила хай буде, що буде. Нехай буде зустріч на ніч. Їй хотілося забутись, як тоді із ним.

За вікном знов періщив дощ, а тіло Марго зігрівав теплий коктейль.

— Ти знову шукаєш неприємності на свою голову?

— Може шукаю того, що й ти. — не повертала голови, боялася зустрітися поглядом.

— Я нічого не шукаю, побачив твоє авто припаркованим тут. — павза затяглася. — Коктейль, а потім за кермо?

— Він безалкогольний. — Марго справді вирішила обрати теплий коктейль на основі кави, спецій та вишневого соку.

— Хочеш, випий. Я відвезу тебе додому.

— Я не хочу… додому. — діти поїхали до колишнього і там знову тиша, яка шкреблася на душі. Та тиша гепала по вухах не менш ніж відбійний молоток.

— Тоді до себе відвезу.

— Навіщо? — зрештою обернулася, зустрівши темний погляд.

— Ти ж не дарма сіла за бар, після моїх слів.

Марго було соромно, справді соромно. Чим вона думала і навіщо їй це? А якби поруч сів не Микита, а якийсь інший чоловік. Втікла б чи довела справу до кінця? А він лише усміхався одним кутиком губ, але очі видавали інші емоції. Незбагнені для Марго.

— Де отой твій?

— Ми розійшлися, не без твоєї допомоги. — Марго повернула погляд у склянку.

— Все одно він не довго страждав.

— В якому сенсі?

— Бачив його за кілька днів після гостини. З жінкою та отою дівчинкою, здається він казав, що то донька.

— Так. А то напевно колишня дружина приїхала погостити. — потягнула теплий напій, що швидко розбігся тілом.

— Ну непогано гостює, судячи з того, як її язик проникав у його рот.

Марго почервоніла, Арсеній і його справи зовсім не хвилювали, хоча тепер стало трохи спокійніше на душі. Вона згадала ту ніч і де язик Микити побував.

— Я тобі хоча б подобаюсь?

— Чому ти ставиш такі запитання?

— Я зізнався тобі у коханні, тому хотів би знати відповідь. — пальцями прибрав пасмо з її обличчя.

— Подобаєшся. — було соромно зізнатися, навіть самій собі. 

Подобається, це занадто легке слово, до того що вона відчуває. Про кохання, напевно, не варто говорити. Хоча чому ні? Вони знайомі вже так давно, в них купа спільних інтересів. Колись Марго, бувши ще одруженою, спіймала себе на думці, що з Микитою їй набагато цікавіше ніж з Ромою. Довгий час відчувала сором за ці свої думки, цькувала й вичитувала аби знову не допустити таке. А зараз могла чесно зізнатися, принаймні для себе, саме він сподобався їй у першу зустріч. Точніше, легінями хоч куди, вони були обидва, проте поруч з Микитою легше дихалося.

       Чоловік поклав на стіл купюру номіналом значно більше ніж вартість коктейлю. Взяв пальто, яке вона повісила на плечиках та подав руку.

— Поїхали?

— Куди?

— Смажити мʼясо, пити вино і дивитись кіно. — кокетливо підморгнув.

Маргарита усміхнулася, їй подобалося, як в одній особі поєднуються брутальність, сила з такою легкістю. Вона щиро раділа, що він опинився поруч, знову.

Микита повіз її до своєї квартири, попутно заїхавши до магазину. Він обирав спеції не менш ретельно, ніж вино.

— Дивись, я взяв стейки з мармурової яловичини. Вони дуже ніжні та соковиті, маринувати їх не потрібно, як і перенасичувати спеціями. Але я, наприклад, люблю трохи пікантний присмак, тож візьму халапеньйо. — до кошика полетіла упаковка з червоними перчинками. — А ще розмарин, він також піде і в соус. Ти ж любиш ягідний?

Марго лише здивовано мотнула головою.

— Туди потрібні малина та смородина. Я люблю цей магазин за різноманіття. Тут можна придбати як свіжі спеції, так і різноманітні фрукти та ягоди не в сезон.