13. Микита

         Як так вийшло, що планував робити усе поступово, а виклав все прямо перед нею за день, Микита не зрозумів. Хоча це було в його стилі, брати все штурмом. Не дарма він був у бригаді, яка рвалася в самі пекельні точки. Тільки це мало стати йому наукою, скільки за ту кляту війну полягло його друзів. Це були безстрашні воїни, ті хто зброю тримав на захисті України, коли він в школі дівчатам спідниці задирав. Але інакше він не умів, скільки б не старався.

Він лежав у ліжку і довго обдумував, як вчинити далі. Гнути свою лінію попри позицію Марго чи змʼякшитися. Хіба він уміє? Хоча поруч з нею відчував себе зовсім інакше, тож напевно уміє.
 

За вікном періодично проїздили машини, заливаючи світлом фар кімнату. Якась компанія проходила і гучно себе поводила. От якби він зачинив вікно, чути не було б, але Микита полюбляв холод і спав з відчиненим вікном та під теплою ковдрою.
 

         Так і не заснувши, натяг спортивний костюм, жилетку і кросівки на гортексу. Благо завжди було де побігати, поруч парк з розчищеними доріжками, в якому зараз переважно молодь, що йшла похитуючись від міцних напоїв. Микита не любив людей, а тоді починають бикувати. Так і сталося під один із ліхтарів до нього причепився чоловік.
 

— Шо, бігун? — зневажливо виплюнув чоловʼяга.
 

Микита мовчки біг далі, не бачив сенсу комунікувати з пʼяним набродом. Інші з компанії хамула підкидали хмизу у вогнище, провокуючи розпашілого від алкоголю вайла.

— Ти шо, оглух? З тобою говорять.

Якби не холодне повітря та нерви, які були вже на межі, Микита спокійно б пришвидшив темп і просто пробіг повз пихатих дурнів, не вважаючи це чимось постидним. Соромно втікати з поля бою, а не від зграї хмільних псів. Але нерви й так були на межі.
 

— Хіба говорять? Чую лише гавкіт.

— Ти що чорт, попутав? — пʼяний дядько не розраховуючи ні розміри опонента, ні свій стан, кинувся у бік «бігуна» та пролетів повз, прямісінько до білого пухкого кучугура.

Компанія невдоволених кинулася на допомогу товаришу, один за одним потерпаючи поразку. Не те щоб це виглядало ніби голлівудські фільми зі Скалою, радше ніби ведмідь танцює навколо метеликів чи радше мух. Проте відбиваючи удари та вкладаючи в «поспати» трьох, не помітив, як перший підійшов ззаду і вліпив скляною пляшкою по голові. У цей момент кров закипіла і Микита припинив ставитись до них, як до пʼяних дурників. Його мозок поставив паузу, а увімкнувся лише тоді, коли усі четверо плювалися власною кров’ю.
 

Він побіг, як Форест Гамп у фільмі, просто біг куди ноги несуть. А ноги притягли до її будинку. Довго вагався, а тоді написав смску.
 

«Відчини».
 

 Тиша. Чого ще очікувати о першій ночі.
 

«Відчини, будь ласка».

Через кілька хвилин прозвучав бажаний звук домофона. Ліфт, підйом на поверх, усе це ніби в тумані. У дверях його зустрічала Марго. Вираз обличчя говорив про те, що зараз він матиме доброго прочухана, проте зараз він і йому буде радий.
 

— Що з тобою сталось? — у мить перемінилася, підійшла у притул і торкнулася щоки.
 

Микита уже й забув, що отримав пляшкою по голові. Болю не відчував чи то через холод, чи через адреналін.
 

— Можна я вмиюсь?

— Звісно.
 

Вона провела його мов хворого до раковини, попутно знімаючи жилетку та флісову кофту. Шапку стягнув уже сам перед дзеркалом, вона як виявилося в крові.
 

— Хто це тебе так?
 

— Пʼяна компанія причепилася в парку.
 

— Що ти там робив? Ти теж пʼяний? — вона подала махрового рушника.
 

— Я пахну алкоголем?
 

— Ні. Тобі потрібно в лікарню, ти зможеш зараз сісти за кермо?
 

— Не потрібно мені нікуди, тут невелике розсічення і поріз, заживе. І не таке заживало. — єдине, що хотілося зараз, смакувати її губи, які стали вишневого кольору на фоні зблідлої шкіри.
 

— Давай хоч оброблю рану, на кухні є аптечка.
 

Упиратися не став, не стільки як хвилювався за рану, але навіщо відмовлятися від її турботи. Марго всадила його на стілець, сама потяглась за аптечкою, яка знаходилася на верхній поличці. Домашні шортики підстрибнули, оголюючи частину сідниць. Кров тілом побігла ще швидше, ніж у момент сутички з вайлуватим набродом.

Знайшовши необхідну коробку білого кольору, розташувала її на столику. Дістала ватний диск та зелену пластикову пляшечку з написом «бетадин». Спершу стала досить далеко, лівою рукою натисла на голову, забезпечивши собі доступ до рани. Обережно стягувала спонжем, змістилася на підборіддя, рухала довбешку у різні боки. Трохи наблизилася, стала прямісінько між його ніг, пахла солодко. Немов медовий персик, який він куштував на пляжі. Загрубілі руки, які щойно лежали на колінах, змістилися на жіночу талію. Відчув як тілом пройшлась електрична хвиля.