10. Микита

             Сьогодні пʼятниця. Микита, як завжди завершив роботу останнім, зачинив контору і став насолоджуючись холодним повітрям та снігом, що так спокійно осідав у світлі вуличних ліхтарів. Він носив у своїй голові план, який вже сьогодні почне втілювати у життя. Вона буде його, мусить бути.

«В нашому місці через годину».
 

Відповідь за мить: 
 

«Я вдома з дітьми». 

          Чому цей придурок не забрав дітей до себе? Чорт, зруйнував усе наплановане, як завжди. Нехай, значить поїде в гості. 
 

Кілька разів передумував. Навіть виходив і повертався в машину. Тоді все ж зважився, проте написав смс замість того аби дзвонити, щоб не розбудити дітей якщо ті сплять.

На порозі стояла Марго, така домашня і приємна. Роман був повним кретином, коли пішов від неї. Біла укорочена футболка трохи просвічувалася, там де були мокрі плями.

— Що ти тут робиш? 
 

Відповісти не встиг, з кімнати вибіг Остап, застрибуючи йому на руки. Хлопчик міцно впʼявся йому у шию, на вухо бурмотав аби той його забрав. Микита любив свого похресника, як власного сина, хоч він був Романовим. По хорошому, він мав припинити спілкування ще багато років тому, коли той вчинив з ним так по свинські. Проте з часом минулося і він навіть повернувся до звичного життя.

          Марго розповіла, що хлопчик зовсім не їв нічого. Тож під авторитетним натиском печене мʼясо з овочами та кашею, залетіли повною мірою. Остап згодився без перетинань почистити зуби й піти у ліжко, але щоб весь цей час Микита супроводжував. Так його вечір завершився казкою на реальних подіях війни, адаптованою під дитячий вік.
 

— Чому він не забрав малих? 
 

— Не знаю, це ж твій друг, спитай. 
 

          Микиту ці слова розізлили, не те щоб вона не мала рацію. Вони справді дружили ще зі шкільного віку, проте це була радше дружба в одні ворота. Та коли Марго притислася до стільниці, в голові заграли образи, як він саджає її на гору і бере прямо там, по зросту якраз зручно. Він рушив нахабно, ніби вона була вже його. Та захисна реакція й грубий тон спинили на пів шляху. 
 

— А ти чого прийшов? 

— Сумував за нашими пʼятничними вечорами. — дійсно сумував, за останнім разом, картав що спинився.
 

         Думав що вона досі страждає через Романа, проте побачивши на вечірці з іншим, ледь не скипів. Добре, що той чорт десь загубився і він почув відповідь на питання яке його хвилювало понад усе. Микита не хотів ставати «ліками» від розбитого серця, не для неї. Купа інших жінок, але її бажав бачити виключно поряд і на все життя. Ніколи не вірив у цю маячню, був ідейним гулякою і лише одна зустріч змінила його. І не лише його.
 

— Подобається витягати мене з халепи?
 

— Ну цю частину планував пропустити. — вона трохи розслабилася, тож він спробував рушити ще раз.
 

— Стій.

Слова одні, а тіло говорить інше. Він бачив, як маються її очі, як швидко груди здіймаються під футболкою. Це було не про страх.  Ще один крок. Руки Марго вчепилися кухонної стільниці. Спинився. Не хотів тиснути, боявся зламати. Вона тендітна квітка, по якій потопталися. Він цього робити не буде. Навіть якщо вони обидва палають від бажання. 
 

— Зробиш чаю?

Потрібно було відволіктись — обом. Тож перше що спало на думку, це чай.
 

— В мене є фруктовий і зелений з мʼятою, а ще трав’яний, який хочеш?
 

—  Роби як собі.

— Кекс будеш? Я сама пекла, він правда без цукру, але з бананом, має бути солодким. Я ще не куштувала, але дітям сподобалось. Точніше Адріанці, Остап до мене не говорить.
 

Вона не спиняла свій вихор, доки кипʼятила чайник, заварювала чай і різала кекс. 
 

— Я напевно погана мама.
 

— Ти чудова мама. — це ж треба було піти так, щоб вона навіть у материнстві сумнівалася.
 

— Він ображається, сильно. Я вперше бачу його таким. Навіть коли Рома пішов… тоді здавалося, ніби його це зовсім не зачепило.
 

Вона стояла спиною до Микити та тремтіла ніби от-от здасться і розридається. Він не міг спокійно спостерігати, тож підійшов і обійняв. Марго здригнулася, а тоді розслабилась.
 

— Ти найкраща мама у світі, ніколи в цьому не сумнівайся. — поцілував у маківку. — На нього стільки навалилося, що він просто не може впоратись з усім. Я допоможу.
 

Микита не знав як, але точно мав допомогти, зробити все аби вона не відчувала себе поганою мамою чи жінкою. 
 

        Він не очікував, що вона розвернеться й уткнеться носом. Не очікував і того, що погляне на нього. Так особливо й тепло. Ніби відблиск його почуттів. Це додало впевненості,  Микита провів пальцями по ніжній шкірі обличчя. Інша рука лягла на талію. Вуста розкрились у запрошені та він дав шанс спинити, не торкався їх, доки й сам не зміг стриматись. Похапцем не хапав, хоча від себе такого очікував. Він не був ніколи грубим з жінками, але й ніжності йому не притаманні. Лише з нею хотілось ось так легко, не поспішаючи.