9.

         Пухкі сніжинки кружляли в танку, обіцяючи гарний настрій оточенню. Шкода що Марго вони радощів не додавали, а ні вони, а ні фотозони та гірлянди які прикрашали ледь не кожен заклад міста. Її турбувала лише розмова з колишнім, який останнім часом вже занадто знахабнів. Одна справа вона, але за що так з сином.
 

— Алло, Марго. Я сьогодні не можу забрати дітей. — поспіхом хрипів у слухавку, колись цей голос викликав сироти шкірою та змушував усміхатися.
 

— В якому сенсі? Остап чекає на тебе, ти обіцяв. — та й в самої були плани на цей вечір з Арсенієм.
 

— Не треба мною маніпулювати. Я сказав, що не можу. — сердито відрізав.
 

— В якому сенсі? — Марго була настільки вражена, що не могла підібрати слів. — Це і твої діти.
 

— Наче я не знаю. — в його тоні відчувалося сильне роздратування і навряд через цю розмову, можливо вона стала каталізатором. — Я все сказав, сьогодні не зможу. Якщо вийде, заберу серед тижня.
 

На цих словах Роман поклав слухавку, залишивши колишню дружину в ступорі та злості. Не те щоб вона не раділа вихідним з дітьми, це була хороша новина, але для неї. Остап напевно знов буде насуплений. Поведінка його батька цілковито вибивала ґрунт під ногами дитини.

          Швидко набравши смс з вибаченням для Арсенія, вона хутко пірнула у свій автомобіль та рушила у бік садочка. Скоро в Остапа завершаться додаткові уроки, потрібно встигнути аби не попасти в затори.

Адріанка була замалою аби слідкувати за днями тижня і просто раділа від зустрічі з батьком. Та й загалом вона дуже тяглася до оточуючих і прагнула бавитися навіть з касирками у супермаркетах. Тоді як Остап все більше замикався у собі. Вчитель у школі помітив, що хлопчик майже не контактує з іншими дітьми. На уроках безініціативний, часто літає у хмарах. Класний керівник порекомендував звернутися до психолога.

Дякую. Вже одну маємо.

         Завернувши на стоянку, прямо перед школою, Марго написала вчителю аби той відпустив Остапа. На що прийшла відповідь, що її чекають у школі.

Тремтячими руками вона насунула куртку на доньку, накинула каптура й побігла у бік кабінету. В голові промайнули найгірші думки, проте заспокоювала себе тим, що аби сталося щось серйозне, то подзвонили б раніше.

На зустріч вийшов чоловік приблизно ж того віку що й Марго. Високий, проте досить худий. Шкіра на обличчі ніби ніколи не мала волосся, окуляри з тонкою оправою, вʼязаний кардиган з оленем. Таким був викладач Остапа, який плівся позаду нього. Цілий, перше що підмітила дівчина.

— Доброго дня, Маргарито Віталіївна. Прошу, пройдіть у цей кабінет, діти зможуть погратись, поки ми поговоримо.
 

Син не дивився мамі у вічі, а Марго гадала це реакція на те, що прийшла вона замість батька чи сором за скоєне. Та й власне хотілося б почути що ж сталося. Тож вони пройшли до просторого класу, в якому стояли круглі столи, а всередині був насипаний конструктор. Адріанка охоче побігла розглядати нове місце, тоді як Остап сів до вікна уткнувшись поглядом у холодне вікно.
 

— Він щось накоїв? — не втерпіла, зірвала з язика.
 

— Ні, скоріше навпаки. Сьогодні Остап не вимовив жодного слова. — викладач перевів погляд на хлопчика, з якого виразу було помітно як він хвилюється про свого учня.
 

— На уроці? 
 

— За цілий день. Він не спілкувався ні з ким, перерви проводив сидячи за партою, на обід йти відмовлявся. Я переконав його, проте з усієї тарілки він хіба трохи салату поїв.
 

Марго стояла мов вкопана, вона відчувала як втрачає власного сина. Не фізично, в емоційному плані. Він ставав холодним та байдужим до усього.
 

— Розумієте, хворим він не виглядає, — продовжив вчитель. — Тож до медсестри не вів і вас вирішив не зривати з роботи. Я все ж наполегливо рекомендую звернутися до психолога, якщо потрібно, надам контакти хорошого спеціаліста.
 

— Так, будь ласка.

Лише це змогла видавити з себе.
 

       По дорозі додому, хлопчик також не зронив жодного слова, якби вона не намагалася розговорити. Вдома пішов до кімнати де зачинився, не пускаючи навіть сестру.

— Остапе, так не можна. — сиділа на підлозі, підпираючи двері спиною. — Не можна ховатися від світу.
 

Він мовчав, проте шарудів якимось папером.

— Сину, я тебе дуже сильно люблю, поговорімо. Мені боляче від того, що тобі погано.
 

— Нічого тобі не боляче.
 

Це були перші слова, які він вимовив і звучали вони ніби хлист по шкірі.
 

— Остапе, чому ти так говориш?

— Тому, що тобі все одно на мене. Вам усім все одно.

— Це не так!
 

— Так! Ще і як!
 

Марго не могла підібрати потрібні слова, ще й обійняти не могла. Була готова вити від безсилля, але не мала такого права. Не зараз, не при ньому.