7.

          Вівторок підкрався швидко, жах та паніка охопила тіло Маргарити. Липке, гидотне відчуття бродило спиною, нутрощі викручувало й підштовхувало каву на вихід. Звісно ж, сніданок був пропущений. На таких нервах снідають доброю горсткою заспокійливих або принаймні бокалом вина. Чи пляшкою. Але ніяк не вафлями з овочами та куркою, які приготувала для дітей. Згодом відвезла Остапа та Адріану до своїх батьків аби ті провели час з онуками, привітали з прийдешнім святом.

Сама ж відправилася до салону, куди заздалегідь записалася. Від запропонованого ігристого відмовилася, руки й так тряслися мов в старечої жінки, доки майстриня намагалася підпилювати нігті. Душу не виливала та все ж коротко розповіла куди й за яких обставин вирушає у цей вечір. Тему не ялозити, за що була вдячна.
 

— Маргарито, не варто хвилюватися, ми зробимо з вас цукерочку. — лагідно усміхалася Вікторія, яка саме вкладала ніжні локони.
 

Дівчата ж справді постаралися на славу. Маргарита виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцю. Ідеальної довжини нігті мигдалеподібної форми вкриті прозорим лаком з легким блиском. Укладка голлівудських зірок і макіяж з маленькими сніжинками в куточках очей. Одяг обирала довго, перевернувши шафу верх дном. В останній момент спинилася на двох варіантах: сукні з бахромою із паєток та штанному костюмі. Спинилася на останньому: кюлоти вигідно підкреслювали талію, а короткий піджак одягнутий просто на білизну окреслив груди.

         Арсеній забрав їх у назначений час та через затори вони спізнилися. В будинку шуміла музика у величезних вікнах снували силуети. Вона трохи заздрила, останнім часом квартира стала ще більше тиснути на неї, хотілося переїхати у приватний будинок, але не такий аскетичний як цей. Хотілося аби гойдалка та дитячий будиночок у дворі, маленьку пісочницю, можливо карусель, тут же було паркомісце на вісім автомобілів.

Остап неприязно дивився у бік нового знайомого аж доки їм не відчинив двері Роман. Вже за мить діти сяяли усмішками та трималися за батькову шию.
 

— Остапе, бери сестру й рушай на другий, там граються інші діти.
 

Колишній оцінювально оглянув мого супутника, потис руку, на Марго поглянув якось незрозуміло. Залишивши верхній одяг у величезній гардеробній, вони рушили до вітальні, яка поєднувалася з кухнею. Гостей був повнісінький будинок, це слабо нагадувало їх затишні вечірки з друзями, радше американське кіно. Навіть  офіціанти ходили, пропонуючи алкоголь та закуски.

       Погляди звідусіль стріляли у бік новоприбулих. Когось Марго знала сама, а хтось був зовсім новим обличчям. Дехто підходив привітатися й навіть обіймав:
 

— Ох, я останнім часом така зайнята, але треба якось вийти на каву. — резюмувала колишня «подружка».

Маргарита вʼяло усміхнулась. А от Арсеній почувався геть розкуто, знайомився із новими людьми, вів невимушені бесіди притримуючи дівчину за талію.
 

— Марго?

На неї дивився здивований Микита, який не одразу помітив її кавалера. Спершу хотів підійти, а тоді просто кивнув й змішався з натовпом. Дивне виходило свято, незрозуміле для неї. Проте навколо всі були такі органічні у цьому середовищі.

         Коли відчула на собі погляд, подумала що то знову Микита та обернувшись, зрозуміла що свердлить її Аліна. Червона сукня вище коліна, червона помада в руках бокал з червоним вином. Марго усміхнулася про себе. Психологиня дійсно хотіла вирізнятися з поміж усіх.
 

— Рада бачити тебе. — з фальшивою усмішкою обійняла колишню конкурентку та повернулася під крило нареченого.
 

Це вже точна інформація, на підмізинному пальці красувалася каблучка надто схожа на ту, що колись подарував Роман їй. Що ж, з фантазією в колишнього не дуже. Дівчина не відчувала ревнощів, за цей час давно відпустило. Вона більше не кохала чоловіка з яким створила два найцінніші скарби свого життя. А от людина, що зʼявилася перед ними муляла думки.
 

— Як ви познайомились? — запитала Аліна, міцніше втискуючись в Романа.
 

— О, ми знайомі вже дуже давно. Але завдяки вам, я нарешті зміг запросити цю прекрасну леді на побачення.

Психологиню не очікувала такої відповіді і єхидна усмішка стерлася з обличчя.
 

— Що ж, тоді не будемо заважати насолоджуватися компанією один одного. Веселіться.

Ох, Марго й справді повеселіла від цієї витівки. Наступну годину вона розмовляла з людьми, яких колись давно вважала друзями. Вони ніяковіли та недолуго виправдовувались. Та їй було байдуже, справжні залишились при ній. Одного такого дівчина виглядала весь цей час, проте не могла відшукати.

          Вибачившись перед Арсенієм, вона піднялася на другий поверх, йшла на голоси дітей. А точніше на гучний сміх. В одній з кімнат розташувалася дітвора. Здається це була дитяча для Остапчика, хоч вона не сильно відрізнялася від інтерʼєру гостьової кімнати.

На кріслах сиділо двоє старших хлопців, Тимур та Едік, сини їх давніх знайомих. А сміх лунав з іншого боку кімнати. Там Микита підкидав по черзі Остапа, Адріану та ще кількох дітлахів. Тоді закинув її донечку на спину та почав носитися за іншими. Лише тоді помітивши присутність Марго.