З нового рядка

6.

— Я привезу їх зранку. — вмовляв у слухавку Роман. — В нас вечірка, будуть гості.
 

Такого нахабства від колишнього вона не очікувала. Різдво цього року припало на вівторок, тож діти мали залишитись з нею. Марго обожнювала це свято, щорічно вони йшли на каток, тоді пити какао, ввечері приходили близькі друзі й вони святкували. А зранку під ялинкою завжди була купа подарунків, вона ніколи не помічала коли Роман вилазив із ліжка й клав туди дарунок для неї. А того року він зробив найбільший сюрприз у її житті, сповістив що хоче розлучитися. Те Різдво минало в сльозах і повному відчаї, тоді вона дізналася хто зайняв її місце у серці чоловіка.
 

— Я б і тебе запросив, та не хочу аби ти ніяково почувалася. — продовжив говорити, бо поміж ними протяглася павза. — Сама. 
 

— Чому ж сама?
 

Ляпнула перш ніж подумати. З Арсенієм вона була ще на двох побаченнях, та навіть до інтиму не дійшло, а тепер вона раптом зібралася на вечірку. Де буде її колишній з новою пасією. Тілом пройшовся морозець. Треба вигадати як виплутатись з цієї ситуації.

 

— М-добре, тоді чекаємо на вас о пʼятій. Адресу кину в телеграм.
 

— Я… так, дякую.

 

Сором. І що тепер робити? Може в останню мить сказати що захворіла? Безглуздо. А якщо Арсеній відмовиться? Тоді доведеться йти самій і точно почуватися мов дурепа. Який сором.
 

     Набравшись мужності чи то відчаю, зателефонувала чоловіку. Гудки тривали цілу вічність, хоч було їх всього два чи три.
 

— Хотів якраз тебе набрати. — в слухавці чувся усміх, від того стало трохи легше.
 

— Я дзвоню…дзвоню сказати, що мій колишній запросив нас на вечірку. Але якщо тобі не зручно, можемо не йти. Зрештою ми не так довго зустрічаємося. Ой, ми навіть не обговорювали чи ми. Ну, зустрічаємось. І в тебе були плани, не хочу псувати їх.

 

Закрий вже свого рота, лунало в голові у дівчини. Тіло самовільно сплило під стіл, лишаючи молочне шкіряне крісло позаду.
 

— Я з радістю.

 

Хвилювання лавиною скотилося з плечей та нова порція підтяглася одразу: діти. Вони не знайомі з Арсенієм і напевно погана ідея знайомити їх серед натовпу.
 

— Прийди сьогодні до мене, я познайомлю з дітьми. — закусила губу до крові.

 

— Звичайно. Десь близько сьомої не буде пізно? 

 

— Ні, чудово. — тіло так само самовільно повернулося в шкіряні обійми сидіння.
 

— Тоді чекай.


Другий рік чоловік робить грандіозні «подарунки». Колишній, нагадав мозок. Колишній чоловік.


        Вечора боялася і чекала одночасно. Вона не планувала їх знайомити поки не переконається в серйозності цих стосунків. Дітям не потрібні чужі чоловіки, які приходять і уходять з їх життя. Марго також не потрібні.
 

— А хто прийде в гості? — спитав Остапчик, складаючи конструктор у вітальні.
 

— Мій друг. — цього поки що достатньо для дитячого світу, на тому домовилися й з Арсенієм.
 

— Микита? — сірі очі хлопчика засяяли, він обожнював свого хрещеного, напевно не менш ніж власного батька.

 

Про нього вона не згадувала. Хоча, якщо чесно, згадувала весь час і проганяла думки геть. Проте лише зараз усвідомила, що він теж буде на вечірці. Це буде перша зустріч після того, як… жодних спогадів. Забудь.


— Ні, ти його ще не знаєш.

 

Квартирою пролунала мелодія з домофона. Остап підірвався і першим полетів до нього, заглядаючи у невеличкий екран, що зображував картинку перед під’їздом. Адріана не зрозуміла пориву брата, розгладивши пальчиками сатинову спідницю платтячка, прийнялася руйнувати братові старання.


Хлопчик тримався попереду мами, ніби обороняючи її від новоприбулого дядька. Незнайомець шкірився білосніжною усмішкою, проте довіри в Остапчика це не викликало. А от цікавість у двох яскравих пакунків загорілася у мить.

 

— Привіт, я Арсеній. — чоловік простяг руку для потиску, що одразу сподобалося малому, його сприймали за рівного.
 

— Остап. — потис руку, проте очі все ж стрибали до зеленого паперу розцяцькованого золотими ялинками.
 

— О, це тобі. — більша коробка в мить опинилася в руках, а хлопчина у вітальні.
 

Роззувшись, вони пройшли до вітальні, де маленька Адріанка намагалася щось зібрати зі зруйнованого замку брата.
 

— Адріанко, ходи до мене.
 

Мала лише зараз помітила чужинця в кімнаті. З острахом та цікавістю застрибнула на руки до мами. Дівчинка не боялася сторонніх людей та все ж на руках почувалася більш впевненою.
 

— Привіт, мене звати Арсеній.
 

— Адянка. — ласкаво, майже пошепки, відповіла малеча, накручуючи на пальчик темне пасмо, а тоді поклала голову на шию матусі.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше