1.

        Вона сиділа за барною стійкою, заклад нещодавно відкрили, але він встиг полюбитися смачною коктейльною картою. В перші дні Марго перекуштувала їх усі від лонгів до шотів. На ранок вони відгукувались хором, проте навіть цей дискомфорт не заглушив біль. Сім років щасливого шлюбу, дві ідеальні вагітності та прекрасні син з донькою. Оточення із заздрістю та захопленням коментували зразкову родину. Марго й сама думала, що краще буває лише у казці. Звичайно, побутові сварки були присутні, як у будь-якої пари. Проте вирішувались швидко й безболісно. Підґрунтя для чогось серйозного не було, обидва є вихідцями з заможних родин, тож фінансових труднощів не відчували. Окрім того, Марго ще за першою вагітністю відкрила свій інтернет-магазин оптики. Батько-лікар пишався донькою, хоч та й не здобула повну освіту, допоміг зі стартом. 

       Перед носом зʼявився новий келих наповнений рожевою рідиною, кислуватим на смак з яскравим відтінком полуничного пюре та гілочкою сухоцвіті для прикраси.
 

— Це вам від он того пана. — бармен в ідеально випрасуваній сорочці вказав на чоловіка за столиком.

Той сидів під великим вазоном вʼюнкої рослини, вона запримітила її давно, подумала що вдома не вистачає зелені, але в магазинах подібних не бачила і назви не знала. А от фокус на симпатичному чоловікові й досі не могла спіймати. Лише обрис рук перетягнутих білою сорочкою. Здається в нього борідка, як у Романа, а може це домальовує фантазія. Зрештою таких коктейлів було вже три, час спинятися і їхати додому. Навіть відкритий додаток таксі про це натякав. 

         Раптом фігура перед очима встала, обриси стали більш чіткими. На колишнього він вже мало був схожим, хіба тою борідкою. Тонкі вуста стяглися в нахабний усміх переможця, ніби в лапи хижака попалася антилопа. Марго охопило холодними дрижаками, хоча на вулиці всупереч пізній годині, шкала термометра вказувала двадцять сім градусів. 

Яскрава пляма перекрила образ мисливця, що повільно рухався до жертви, а знайомий голос надав захисту й упевненості. 

— Тебе відвезти додому чи до Олесі? 

Микита зʼявлявся вчасно не вперше, здавалося б друг родини мав якісь крила янгола-охоронця або чуйку на її пригоди. 

— Пробачте, — невідомий мав не слизький голос, ніби шипіння змії. — Я леді запримітив раніше. 

— Раджу охолонути, — Микита навіть не обернувся до співрозмовника, лише нахилив злегка голову. — Цю леді я запримітив ще десять років тому. Так, кохана? 

Легкий цілунок в руку викликав хвилю збудження усім тілом, що швидко розфарбувала обличчя в багряний. З коктейлями вже точно досить. 

— Так, милий. 

       З допомогою друга, вона злізла з позолоченого барного стільчика, не надто граційно та опинилася в його обіймах. 

Позаду лишився розгублений хижак, в якого перехопили жертву на ніч. Тонкі каблуки зацокали по мармуровій плитці, трохи не в такт, переносячи вагу на рятівника. Коли вони відпустили її на крісло автівки, вона вже була без тями. Не алкоголь змусив заснути, радше тепло близькості та аромат хвойного лісу, який був знайомий роками. 

            Ранок неприємно щипав очі своїм занадто білим кольором в очі. Голова тріщала, ніби коктейлів вчора було не три, а тринадцять. То все напруга останніх днів. Зрештою у вівторок вона стала офіційно розлучена. Подруга Олеся казала: 

— Не вдова і то добре. — а вона на цьому зналася. Її чоловік загинув на війні, щасливим подружжям вони прожили три місця й ті на відстані. — На живого можна злитись, можна ненавидіти. А метрового лише поховати й оплакувати. 

            До голови почала приходити ясність, а очі збирати картинку невідомого приміщення. Паніка не встигла охопити усе ціло, у дверях зʼявилася знайома фігура Микити зі склянкою води та пігулками. 

— Де я? — звичний дзвінкий голос нагадав старий двигун мотоцикла, що видавав незрозумілі звуки. 
 

— У мене вдома. Олеся не відповідала, а у твоїх речах не став ритись аби знайти ключі. До того ж, — він підійшов ближче й присів на край ліжка, в якому Марго лежала в тому ж одязі що й була вчора. — В мене є чарівні пігулки. 

Синя капсула швидко опинилася в роті дівчини, а за нею осушилася склянка. Усміх на один бік викликав дивне відчуття, а може це залишки алкоголю нагадували вчорашній вечір. 
 

— Ти як взагалі? 

— Паскудно. — одне коротке слово описувала яскраву суміш емоцій, трохи навіть смішно від того.

— Я не про похмілля. 

— Я теж не про нього.

Довга павза за коротким діалогом. Він й так знав усе, тому допити буди зайвими. Варто було лише бути поруч, це найкраще з того що міг зробити. Коли Роман пішов від неї до їх психологині, більшість друзів ніби неумисно теж розгубилися серед своїх справ. Насправді ж обрали сторону і чомусь не її. Микита лишився поруч, хоч звʼязок із колишнім теж підтримував. Зрештою це взагалі то був більше його товариш ніж Марго. 
 

— Зготувати сніданок? 
 

— Може краще я? 
 

— Ні, ти полеж, нехай подіє пігулка.

        Розмальована спина покинула кімнату, зачиняючи за собою світло молочні двері. Квартира не надто нагадувала барліг нежонатого, занадто світла та ніжна. Знаючи подробиці його життя, помешкання уявляла скоріше якоюсь чорною кімнатою з однією лампочкою, що звисала б зі стелі на дроті. Але воно дивувало  великими панорамними вікнами, світлими стінами в один колір із дверима прихованого монтажу, мʼякою постіллю в дрібну смужку та круглим дзеркалом навпроти ліжка. 

      Марго потягнулась на мʼякенькому матраці, відштовхуючи від себе ковдру. Сукня задерлась догори, темне волосся скуйовдилося, а макіяж напевно поплив у невідомому напрямку. Дивитись було трохи страшно, вона ніколи не дозволяла бути перед чоловіками в такому вигляді. 

        Намагалася простися тихцем, оминаючи знайому постать. Проте знайти вбиральню було не так просто, до того ж двері спальні виходили одразу в суміжну із кухнею вітальню.