З Новим роком, тату!

Повільно йду засніженою вулицею, а сніжок під ногами рипить від морозу. Все навкруги виблискує від свят, що наближаються. Вітрини магазинів прикрашені витинанками з Дідами Морозами, ялинками та оленями. Фасади виблискують різнокольоровими вогниками, а дерева прикрашені ялинковими прикрасами та сніжком. Саме в такі дні особливо відчувається самотність. І я здаюся собі  наскільки нещасною, що якби не мороз, що пощипує щічки, напевно, розревілася б. І захотілося ж йому ятрити рану, яка почала затягуватися? От для чого ця зустріч? Чого він хоче? Невже не зрозуміло, що зраду я не пробачу? Тож дарма йду до цієї кав’ярні.  

Люди навкруги радісно сміються, планують спільні розваги, біжать кудись з подарунками та ялинками. Лише в мене чомусь настрій зовсім не новорічний, оскільки маю зустрітися з власним чоловіком, який понад місяць тому, зрадив мене з колегою по роботі.

Переді мною відкрилися дверцята кав’ярні, задзеленчавши новорічними дзвіночками, і якийсь високий молодий хлопчина притримав їх, пропускаючи мене всередину.

– Дякую! – відізвалася у відповідь.  – З Новим роком!

– Вас теж!

Кав’ярня зустріла мене затишком та запахом кави й кориці. Новорічні прикраси, ялинка в одному з кутків закладу, блимають святкові вогники. За столиками сидять відвідувачі, щось жваво обговорюючи. Мій погляд пробігається по столиках і зупиняється на одному з чоловіків, який самотньо сидить за столиком. Вадим! Мій Вадим!

Серце ледь не вистрибує з грудей. От дурепа! Який він вже мій? Він завжди притягував погляди жінок, змушував ніяковіти не одну красуню. А я була наскільки закохана і щаслива, що нічого навкруги не помічала.

От і зараз жіночки із-за сусіднього столика поглядають на нього, ніби він ласий шматочок святкового пирога.

Підходжу ближче, а Вадим підіймає на мене очі й повільно підводиться.

– Привіт! – його баритон змушує коліна тремтіти.

Протягує руку, щоб допомогти зняти верхній одяг.

– Не варто! Я сама! – фиркаю. – Я ненадовго!

– Добре! – говорить він спокійно й всідається на місце.

Віддавши пальто офіціанту, сідаю навпроти.

– Сподіваюся, з розлученням проблем не виникло? – запитую, прискіпливо оглянувши його неголене обличчя. А чого ж нам ще зустрічатися в переддень Нового року?

– Мілано, я хочу побачити сина!

– Навіщо?

Його заявка, як сніг на голову. Ще цього лишень не вистачало.

– Жартуєш? – запитує так здивовано, ніби говорить з неосудною. – Макс – моя дитина! І нехай ти на мене ображаєшся, та ти не даєш йому бачитися і з моєю мамою. Вона тобі що поганого зробила?

– Виховала негідника! – буркаю, коли офіціант підходить, щоб прийняти замовлення.

Спокійно роблю замовлення й підіймаю очі на колишнього чоловіка. Він зблід, але тримається.

– Припини! – говорить він ображеним голосом. – Я не пішов до суду, щоб відвойовувати своє право бачитися з власним сином. А зустрівся з тобою! І дуже сподіваюся, що ти розумна жінка й погодишся на наші зустрічі з власною дитиною.

– А з чого ти взяв, що я дозволю аморальному типові впливати на виховання мого сина? – говорю так, щоб болючіше задіти його. Знаю, що це не гідна поведінка, але не можу по іншому. Біль знову розвертається в грудях.  Та так сильно, що перехоплює дихання.

– Ти ж зараз це не серйозно, адже так? – запитує він, тримаючи горнятко кави обома широкими долонями. Колись ці долоні пестили мене… Господи, Мілано! Чого це перед Новим роком тебе потягнуло на спогади?

– Чому не серйозно? Я…

– Мілано, я винен! І я не знімаю з себе провини перед вами. Але я хочу бачитися з власним сином і ти не можеш мені заборонити це зробити! – шипить він так, що люди навкруги озираються на нас. – Якщо припиниш поводитися, як дурепа, можливо, домовимося стосовно аліментів!

– Нам від тебе нічого не потрібно! – фиркаю у відповідь, вдивляючись в очі колишнього зневажливим поглядом. – Краще купи щось вартісне для своєї коханки!

Він набирає повні груди повітря й мовчить, споглядаючи на мене розлюченим поглядом.

– Міл, я не хочу сваритися! – говорить він, явно опанувавши себе. – І ніякої коханки у мене немає! Я живу у матері! І ти це добре знаєш…

– А що ж так? – не вгаваю я. – Невже їй подобалися лише одружені чоловіки?

– До чого тут це? – запитує Вадим. – Дозволь мені забрати Макса на свята до матері або хоча б поздоровити його в Новорічну ніч!

– Ні! – говорю чітко, не зводячи свого погляду з розлючених очей Вадима.

Офіціант приносить замовлення й поглядає на мого колишнього.

– Бажаєте ще щось, пане?

– Зникни! – карбує він.

Молодий офіціант хмуриться, але залишає нас наодинці.

– Тобто, наскільки я зрозумів, ми не домовимося? – запитує він голосно, ледь стримуючись, щоб не нагримати при людях.

– Ні!

– Добре! – він підводиться, дістає з кишені штанів гроші й зневажливо кидає їх на стіл. – Я хотів все зробити правильно! Та ти ж непробивна, як стіна! Тоді зустрінемося в суді! І я не просто буду вимагати зустрічей з сином. Я заберу його в тебе! Гарних свят, кохана! Сподіваюсь, підготовка до війни за власне дитя не зіпсує твого новорічного настрою?    

Він кривиться, окидаючи мене розчарованим та розлюченим поглядом, і йде геть. А я залишаюся одна, відчуваючи, як серце калатає у грудях, як навіжене. Сльози наповнюють очі, а руки стискають гарячу каву. Горнятко опікає шкіру долонь, а я навіть не відчуваю болю. Мене лякають Вадимові останні слова. Він же має гроші, тож з легкістю зможе відібрати у мене дитину. Дідько! А мені навіть звернутися за допомогою немає до кого. І що тепер робити? Як викрутитися з цієї ситуації? Ось саме в такі моменти починаєш відчувати своє безсилля, оскільки світом правлять ті, хто має гроші. От би зараз сталося диво і Вадим зателефонував і сказав, що передумав. Та дива лише у фільмах та казках. А в житті їх просто не буває.