Розділ 9

Я ще раз глянула на фото. На номер, з якого його надіслали. 

"Я хотіла, щоб ти знала, хто він насправді". 

Жодних імен. Жодних пояснень. Але я вже знала, хто це. 

— Ооо, отже, суперниця вирішила підсунути доказики? — Іра заглянула через плече й пирхнула. — Ну що ж, хоч за це їй плюс. Хоча, якщо чесно, за таке можна і в обличчя чай виплеснути. 

— Забий, — я кинула телефон у сумку й підвелася. — Нам дітей розселяти. Не хочу витрачати ні секунди на цей цирк. 

Іра театрально приклала руку до грудей. 

— От це рівень. А ще вчора я думала, що доведеться вночі твою подушку сушити від сліз. 

— Та ну тебе, — я штовхнула її плечем і разом ми пішли до автобусів, які вже прибули з дітьми.


Сонце припікало, повітря гуділо від дитячих голосів. Найстарші діти — ті, кого розселяли ми з дівчатами — були веселими, гучними й вже явно готували якісь витівки. 

— Так, слухайте сюди, — Роза, завжди серйозна, звела їх у півколо. — Ми з вами працюватимемо найближчі тижні, тому одразу домовимось: повага — в обидва боки. Ви не дурите нас, а ми не контролюємо вас, як солдатів. Домовилися? 

— Домовилися! — пролунало у відповідь. 

Я посміхнулася. Нам буде весело. 

Відвівши групу в корпус, ми допомагали розкладати речі, знайомились із характерами дітей. Хтось одразу кинувся шукати пригод, хтось соромився, а хтось уже планував "як зробити табірні ночі легендарними". 

— А що в їдальні годують нормально? — запитав якийсь хлопець. 

— Дуже, — я кивнула. 

Дивно, але подумки я повернулася туди. До його рук, що подавали каву. До голосу, що звучав небезпечно близько. 

Щось підказувало мені, що ця історія тільки починається.