Розділ 2. АНЕСТЕЗІЯ ДЛЯ СЕРЦЯ

До 18:30 залишалося ще понад пів години, коли Женя вийшла з двору свого дому. Ноги самі привели її на сусідній дитячий майданчик. Вона сіла на дерев’яну гойдалку, обхопила себе руками й дозволила першим гарячим сльозам нарешті вирватися на волю.

​Пів години вона просто гойдалася у тиші вечірнього двору, намагаючись виплакати той біль, що спер дихання. Думки гарячково крутилися в голові. «Чи про таке життя я мріяла? — запитувала вона себе, ковтаючи сльози. — Кілька років тому я кинула все у своєму рідному місті, зірвалася й переїхала сюди просто тому, що Дмитру запропонували тут роботу. Перекроїла своє життя, аби йому було зручно... І заради чого?».

​Вона згадувала його роздратоване обличчя у спальні. Чому він не міг сказати все чесно? Чому не розставив крапки над «і» як дорослий чоловік, замість того щоб боягузливо тримати її поруч як «зручну співмешканку»? Але у глибині душі Женя розуміла: як би не було боляче зараз, це на краще. Більше жодної брехні.

​Вона витерла щоки, глибоко вдихнула і пішла до клініки. Вона мала бути відповідальною. Навіть якщо її світ щойно розпався на уламки.

​Зробивши знімок, Женя піднялася до кабінету.

​Коли вона відчинила двері, лікар сидів за робочим столом, уважно розглядаючи її знімки на моніторі.

​— Євгеніє? Проходьте, сідайте, — пролунав спокійний, приємний баритон.

​Роман повернувся до неї, і його дружня усмішка на мить згасла. Як лікар, він був дуже спостережливим. Червоні повіки, трохи побліднілі губи та розгублений погляд одразу кинулися йому в очі.

​— Тільки не кажіть, що це сльози через страх переді мною, — легенько усміхнувся він, намагаючись розрядити атмосферу.

​— Ні… ні, що ви, все гаразд, — тихо відповіла Женя, швидко опустивши очі й сідаючи в крісло.

​— Ну, тоді чудово. Мене звати Роман. Зараз ми зробимо анестезію, щоб вам було максимально комфортно, і все полікуємо.

​Він діяв дивовижно м’яко. Легкий укол, впевнені, обережні рухи. Коли наркоз подіяв і Роман увімкнув бор, Женя просто лежала, дивилася в стелю і поринула в думки.

​Внутрішня напруга трохи спала. «Наче й боляче… — думала вона під рівний шум приладів. — А з іншого боку — яке це полегшення. Більше не доведеться тягнути того коня, який давно помер. Не треба вдавати, що все добре. Не треба бути зручною». Вона розуміла це розумом, але п’ять років відданого життя все одно відгукувалися гірким жалем.

​Процедура минула швидко. Роман зняв рукавички, вимив руки й сів на стілець поруч, беручи до рук її картку.

​— Ну от і все, ми закінчили, — м'яко мовив він. — Зараз діє анестезія, тому годину-дві краще утриматися від їжі. Гарячого сьогодні не пийте, і якщо увечері буде трохи нити — можна прийняти знеболювальне...

​Женя неуважно кивала головою. Вона завжди була зібраною та відповідальною, але зараз його слова звучали як фоновий шум. Її погляд мимоволі зупинився на його обличчі — вона помітила дві акуратні темні родимки на його лівій щоці, які додавали йому особливої, спокійної привабливості. Вона дивилася на них, намагаючись змусити себе встати і піти... кудись. І саме цієї миті усвідомлення того, що в цьому чужому місті їй банально немає куди йти, вдарило з новою, нестерпною силою.

​Рефлекс «бути сильною» тріснув. Одна гаряча сльоза витиснулася з-під вій і повільно покотилася по щоці. За нею — друга. Женя лякливо відвернулася, гарячково намагаючись змахнути їх пальцями. Їй було соромно: вона ніколи не дозволяла собі слабкості перед чужими людьми, а зараз сиділа в медичному кріслі й плакала від того болю, який більше не мала сил тримати в собі.

​Роман раптово замовк. Він відклав картку на стіл і уважно подивився на неї.

​— Так, стоп... — тихо й лагідно сказав він. — Справа ж зовсім не в лікуванні, правда?

​Женя лише міцніше стиснула губи й негативно похитала головою, не в силах вимовити ні слова через клубок у горлі.

​Він не став лізти в душу чи розпитувати.

​— Знаєте що, Євгеніє? — Роман подивився на годинник. — Мій робочий день щойно закінчився. Зачекайте мене хвилин п'ятнадцять на вулиці біля входу. Поруч є чудова кав'ярня, вип'ємо по чашці кави.

​Женя на секунду замислилася, а потім ледь помітно усміхнулася кутикам губ — уперше за цей вечір:

​— Лікарю... ви ж самі хвилину тому казали, що гарячого сьогодні пити не можна.

​Роман на мить застиг, а потім щиро засміявся:

​— Точно! Складаєте іспит на уважність. Тоді вам — щось прохолодне, а мені — каву. Головне — не сидіти в тиші. Зачекаєте?

​Женя завагалася лише на секунду, але в його очах була така спокійна впевненість і людяність, що вона просто тихо кивнула.

​Зачинивши за нею двері, Роман на кілька секунд застиг біля столу. У його житті були сотні пацієнтів, але ця дівчина... У ній було щось таке, що змусило його серце прискорити ритм. Не просто краса, а якась непідробна, зворушлива справжність. Він відчув дивний, але виразний потяг — бажання захистити її, дізнатися, що ховається за цим сумним поглядом. Це не було схоже на звичайну ввічливість. Це було схоже на той самий спалах, з якого починається щось велике.