Розділ 1. БЕЗ ПРАВА НА ПОВЕРНЕННЯ

Шум швейної машинки ще досі лунав у вухах, хоча робочий день закінчився пів години тому.

​Євгенія потерла втомлені очі, знімаючи голчасту подушечку з зап'ястя. Спина пекла від нескінченного сидіння над тканиною.

​Вона любила свою роботу, але чужі замовлення, чужі лекала та чужі примхи повільно висмоктували з неї сили. У таємному блокноті Женя ховала власні ескізи — ніжні, невагомі жіночі блузи з витонченими комірцями та м'якими складками. Вона мріяла про свою невелику майстерню, але ця мрія завжди відкладалася «на потім». Спочатку треба було назбирати грошей, потім — підтримати побут, потім — просто бути зручною.

​З дитинства її вчили: дівчинка має бути терплячою, ідеальною, безпроблемною. «Не переч», «поступися», «зроби так, щоб іншим було комфортно». І Женя поступалася. Вона звикла закривати очі на власну втому, на часті головні болі, на власні бажання.

​Навіть у стосунках із Дмитром.

​Вони були разом уже понад п'ять років. Перша пристрасть давно розчинилася в сірій рутині. Останні роки вони існували скоріше як співмешканці, чиє життя звелося до чергових питань про вечерю та комунальні платежі. Вони не були одружені — Дмитро ніколи не поспішав освідчуватися, а Женя просто не хотіла бути «нав'язливою». Вона бачила, що зацікавленість згасла, але жила з думкою, що «у всіх так», «зате він не поганий, не підіймає руку». Вона й уявити не могла, що за цією байдужістю ховається дещо значно гірше.

​17:30. Женя відчинила двері їхньої орендованої квартири. Вона планувала швиденько вмитися, переодягнутися у щось чисте, бо о 18:30 на неї чекав давно відкладений візит до стоматолога — зуб нив уже кілька днів, але вона, як завжди, терпіла до останнього, бо на першому місці була робота й хатні справи.

​Дмитро мав бути на зміні до пізнього вечора. Проте, ступивши до передпокою, Женя одразу відчула: щось не так.

​На підлозі біля дзеркала лежали чужі жіночі туфлі на високих підборах. А з боку спальні лунали звуки, які не залишали жодного простору для ілюзій чи виправдань.

​Женя заклякла. Рука так і залишилася висіти в повітрі, а пальці судомно стисли ремінець сумки, ніби це була єдина точка опори в світі, який щойно похитнувся. Повітря в передпокої раптово стало густим і гарячим, його бракувало. Всередині щось гучно й остаточно обірвалося. Серце на мить зупинилося, а потім запульсувало десь у скронях важкими, болючими ударами.

​На зміні паніці прийшла холодна, твереза чіткість.

​Вона зробила крок до дверей спальні й рішуче штовхнула їх.

​Дмитро підхопився, гарячково намагаючись прикритися уривком ковдри. Поруч під простирадлом метушилася якась постать, але Женя навіть не глянула в той бік. На мить у його очах промигнув переляк, але він майже миттєво змінився агресивним захистом.

​— Женю? Ти... ти чому взагалі так рано?! — випалив він, гарячково шукаючи очима свої штани. А потім, замість вибачень, його голос налився роздратуванням: — А що ти хотіла? Подивись на себе! Ти вічно втомлена, вічно зі своїми голками, вечорами від тебе тільки й чути про біль у спині та роботу! Ти сама винна... Ти сама мене до цього штовхнула!

​Ці слова мали б ударити її, але вони спрацювали навпаки. Наче хтось увімкнув яскраве світло у темній кімнаті. Всі п'ять років її терпіння, її намагань бути «зручною», її звички ставити себе на останнє місце — все це вигоріло в одну секунду, залишивши замість болю чітку, холодну рішучість.

​Женя склала руки на грудях і ледь помітно усміхнулася — гірко, але впевнено.

​— Он як... Тобто це я винна? — її голос звучав твердо й дзвінко. — Дякую, Дмитре. Ти щойно позбавив мене останніх сумнівів і будь-яких докорів сумління.

​Вона спокійно оглянула спальню й додала:

​— Не турбуйся, виправдовуватися вже пізно. Ми не одружені, і нас більше нічого не тримає. Я заберу свої речі пізніше, коли тебе не буде.

​Не чекаючи на відповідь і не слухаючи, що він белькоче услід, вона просто розвернулася, вийшла з квартири й зачинила за собою двері — цього разу назавжди. Історія з Дмитром була перегорнута за одну хвилину.

​Опинившись на вулиці, Женя нарешті відчула, як її накриває хвиля шоку. Ноги стали ватними, а дихати стало важко. Подивившись на екран телефону, вона побачила нагадування: 18:30 — Лікар-стоматолог.

​Йти не було куди, речі залишилися у квартирі, а повертатися туди зараз вона б не погодилася ні за що у світі. Тому Женя просто пішла у бік клініки. Зустріч із лікарем була єдиним орієнтиром у цьому вечорі, де її звичне життя щойно розпалося на шматочки.

​Вона рухалася як робот, звично виконуючи запланований пункт, адже скасувати запис за годину — це ж «незручно для лікаря»...