Розділ 7: Поза сторінками

Минув місяць. Шкільні коридори вже не гуділи так сильно, як у той шалений день святого Валентина, але щось незмінно змінилося. Атмосфера стала... теплішою. Книга Асі «Капітан мого серця» продовжувала набирати оберти в мережі, ставши справжнім маніфестом для всіх «тихих» дівчат школи.

​Точка зору Максима

​Я сидів на трибуні стадіону, чекаючи на початок тренування. У руках я тримав той самий примірник книги, який Віка намагалася зіпсувати. Тепер на форзаці був напис, зроблений почерком Асі: «Моєму головному герою, який виявився набагато кращим за будь-яку вигадку».

​— Знову перечитуєш розділ про те, який ти крутий? — Ден підсів поруч, закидаючи м’яч у сітку.

— Перечитую розділ про те, якими ми були ідіотами, Дене, — посміхнувся я.

— Ну, не скажи. Я там вийшов просто красенем. До речі, бачив? Віка сьогодні в бібліотеці взяла почитати підручник з літератури. Здається, твій «авторський хід» на неї вплинув.

​Я засміявся. Андрій «Скала» помахав нам рукою з поля, закликаючи починати. Але я затримався ще на мить, бо побачив її.

​Ася йшла через стадіон. Вона вже не ховала обличчя за волоссям. На ній була моя спортивна куртка, яка була їй завеликою, але пасувала краще за будь-яку сукню. Вона не просто йшла — вона сяяла.

​— Привіт, капітане, — вона підійшла і зупинилася між моїми колінами.

— Привіт, письменнице, — я обійняв її за талію, притягуючи ближче. — Як справи з новим розділом?

​— Якраз закінчила, — вона дістала новий, чистий блокнот. — Знаєш, про що він? Про те, що справжнє кохання — це не коли про тебе пишуть вірші, а коли тебе тримають за руку, коли світ навколо згасає.

​Я подивився на своїх друзів, які ганяли м’яч на полі, на сонце, що сідало за горизонт нашої школи, і на дівчину, яка змінила мій всесвіт одним паперовим блокнотом.

​— Знаєш, Асю, — тихо сказав я, торкаючись її губ своїми. — У книгах зазвичай пишуть «Кінець». Але в нашому випадку...

​— Це тільки передмова, — закінчила вона за мене.

​Ми стояли посеред стадіону — капітан футбольної команди та дівчина, яка дала йому голос. Світло ліхтарів почало повільно загорятися навколо поля, але нам воно вже було не потрібне. У нас було своє світло, яке не залежало від електрики чи чужих похвал.

​Ден свиснув у свисток, Андрій щось прокричав про запізнення, а ми просто сміялися. Бо тепер ми знали: життя — це найкращий автор, і ми збираємося прожити кожну його сторінку разом.