Розділ 5: Роздягальня, тактика та справжні друзі

Понеділок у школі почався з гуркоту в роздягальні. Я ледь встиг зайти, як у мене полетів чийсь кросівок.

​— О, ось і він! Іменинник, який кинув власну вечірку! — вигукнув Ден, наш воротар і мій найкращий друг. Він заскочив на лаву, розмахуючи рушником. — Ну що, Максе, вісімнадцять стукнуло — і одразу в кущі? Ми тебе там чекали з тортом, а ти зник, як привид у темряві!

​Я спокійно поставив сумку на підлогу. Хлопці з команди — Андрій «Скала» (наш найвищий захисник) та Тимко (шустрий нападник) — одразу обступили мене.

​— Кеп, ти хоч живий? — засміявся Андрій, поплескавши мене по плечу так, що в мене ледь не вилетіли легені. — Катя сказала, що ти побіг «світло шукати». Ну як, знайшов? Чи тебе місячне світло засліпило?

​Я дістав із рюкзака той самий блокнот. Хлопці вмить замовкли. Вони знали, що я не з тих, хто тягає з собою зошити, якщо це не щоденник тренувань.

​— Слухайте, пацани, — я подивився на них серйозно. — Ви знаєте Асю? Ну, ту, що завжди на останній парті?

​— Це та, що тиха така? — перепитав Тимко. — Я бачив, як ти її за руку тримав сьогодні вранці. Весь коридор тільки про це й триндить.

​— Так от, — я відкрив блокнот на випадковій сторінці, але не дав їм прочитати, просто показав густо списані аркуші. — Вона написала про нас книгу. Про мене. І знаєте що? Поки ми з вами думали, що ми тут королі школи, вона бачила те, чого я сам у собі не помічав. Вона... вона справжня.

​Ден перестав блазнювати і сів поруч.

— Ого, кеп. Тебе зачепило сильніше, ніж після фіналу кубка.

​— Сильніше, Ден. Набагато сильніше, — відповів я. — Я вчора був у неї під вікнами. Там не було світла, був тільки мій ліхтарик і її голос. І я зрозумів, що всі ці вечірки — ніщо порівняно з тим, як вона на мене дивиться.

​Андрій «Скала» почухав потилицю.

— Ну, раз таке діло... Ми ж команда чи хто? Якщо ти вирішив, що вона — твоя «перша леді», то ми допоможемо. Тільки скажи, що треба. Можемо їй машину квітів підгнати, або Тимко на гітарі під вікнами забринькає?

​— Ні, хлопці, — посміхнувся я, згадуючи напис на снігу. — Квіти — це добре, але я хочу, щоб це 14 лютого вона запам'ятала назавжди. Мені потрібен план. Справжній, футбольний план захоплення серця.

​Ми зібралися в тісне коло, як перед вирішальним матчем. Я дістав маркер і на дошці для тактичних схем замість розстановки гравців почав малювати схему нашого завтрашнього «наступу».

​— Дивіться, — пояснював я. — Андрій, ти на машині з колонками. Тимко, ти відповідаєш за конфетті. Ден, ти на стрьомі біля входу в школу. Ми зробимо так, щоб кожен у цій школі дізнався: Ася Рей — не «тінь». Вона — автор мого щастя.

​Того дня тренування пройшло на одному диханні. Я відчував, що вісімнадцять років — це не просто цифра. Це сила, коли за твоєю спиною стоять вірні друзі, а в кишені лежить блокнот, де кожен рядок дихає коханням до тебе.

​Ми якраз закінчували малювати схему «нападу» на дошці, коли двері роздягальні розчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили м’ячем. На порозі стояла Катя, подруга Асі, тримаючи в руках новеньку книгу в яскравій обкладинці. Її очі горіли сильніше за наші тактичні ліхтарики.

​— Ви ще тут схеми малюєте? — вигукнула вона, задихаючись. — Максе, хлопці, ви хоч знаєте, що відбувається в мережі? Ася виклала свою книгу на платформу для молодих авторів два дні тому! Вона назвала її «Капітан мого серця».

​Ми з пацанами перезирнулися.

— І що? — невпевнено спитав Тимко. — Ну, написала і написала...

​— «І що»?! — Катя підбігла до нас і тицьнула книгу мені в груди. — Її купили вже більше тисячі людей за одну ніч! Весь інтернет гуде про «ідеального капітана Макса», про «смішного воротаря Дена» і про «могутню Скалу-Андрія». Ви тепер — герої роману, який читає вся країна!

​Ден миттєво вихопив книгу з моїх рук.

— Чекай, там реально про мене є? — він почав гарячково гортати сторінки. — «Воротар, чиї жарти рятували команду частіше, ніж його руки...» Гей! Вона написала, що я душа компанії! Пацани, я зірка!

​Андрій «Скала» підійшов і зазирнув через плече:

— А про мій джип там є? О, дивись: «Його машина була схожа на фортецю, а серце — на відкриту книгу». Нічого собі... Вона насправді так нас бачить?

​Я стояв, мов укопаний. Я знав, що вона талановита, але не думав, що її слова розлетяться так швидко. Поки я готував сюрприз для неї, вона вже зробила нас знаменитими.

​— Катю, — я перехопив книгу. — То це тому всі сьогодні в коридорі на нас так витріщалися? Вони не просто заздрили, що ми разом... вони впізнали в нас персонажів?

​— Саме так! — Катя засміялася. — Ася в топі продажів. Але вона про це ще не знає, вона боїться навіть додаток відкрити, думає, що її ніхто не читатиме.

​Я подивився на хлопців. Їхні обличчя змінилися. Жарти зникли, залишилася тільки гордість.

— Так, банда, — сказав я, стискаючи книгу. — Наш план змінюється. Ми не просто робимо сюрприз. Ми влаштуємо їй презентацію світового рівня прямо в школі. Вона думає, що вона «тінь»? Зараз ми покажемо їй, що вона — наше головне Світло.

​— Андрію, — скомандував я. — Твій джип має бути забитий примірниками її книги. Ден, Тимко — готуйте коридор. Ми зробимо так, щоб наступний розділ її книги починався з нашої спільної перемоги!

Ми з хлопцями якраз обговорювали, як краще розставити колонки в коридорі, коли двері роздягальні знову відчинилися. Цього разу це був не хтось із команди. Це був Артем, тихий хлопець із нашого класу, який зазвичай намагався не привертати до себе уваги.

​Він підійшов прямо до мене. Обличчя в нього було блідим, а погляд — стривоженим. Артем нахилився до мого вуха і тихим, тремтячим голосом прошепотів:

— Максе... там, за актовою залою... дівчата з групи підтримки оточили Асю. Вони дізналися про книгу. Кажуть їй жахливі речі про те, що вона «вигадала собі роман» і «використала твій образ для піару». Вона... вона плаче, Максе.