Розділ 2: Коли змовкає гамір

Кімната Макса була занурена в напівтемряву, яку розсіювало лише слабке світло настільної лампи. На столі поруч із купою підручників лежав той самий блокнот. Макс довго сидів нерухомо, дивлячись на шкіряну обкладинку. Вечір у школі залишив дивний осад: сором за невдалий жарт і непереборне бажання нарешті дізнатися, що ж приховала Ася між цими сторінками.

​Він нарешті простягнув руку і відкрив першу сторінку. Очікуваної «книги» з розділами та сюжетом там не було. Замість цього Макс побачив акуратний, трохи нахилений почерк Асі.

​«Він мружиться, коли сонце торкається парт,

І креслить в зошиті дивні маршрути...

Я знову пишу цей несміливий старт,

Боячись хоч слово у голос дихнути...»

​Макс відчув, як серце пропустило удар. Це був не просто вірш. Це був опис його самого — саме так він зазвичай сидів на першій парі. Він перегорнув сторінку, потім ще одну.

​Кожен рядок був пронизаний спостереженнями, які могла зробити лише людина, що дивилася на нього не просто як на однокласника чи капітана команди, а як на когось дуже дорогого. Там було про те, як він сміється, як допомагає іншим, про його улюблену синю сорочку і навіть про той випадок, коли він підгодував бездомне кошеня біля школи.

​— Це все... про мене? — прошепотів Макс у порожнечу кімнати.

​Він зупинився на останньому вірші, датованому сьогоднішнім числом.

​«Тобі вісімнадцять. Весь світ біля ніг,

А я лише тінь у шкільному вікні.

Я б віддала все, щоб ти просто зміг

Прочитати це серце в нічній тишині».

​Блокнот, який він вважав просто цікавим подарунком, виявився оголеною душею. Макс згадав, як Ася тікала із зали, як тремтів її голос. Йому стало нестерпно соромно за свій жарт про «я вже прочитав». Він зрозумів: вона не просто «пробувала писати», вона кохала його всі ці місяці, поки він просто проходив повз.

​Він схопив телефон, але відразу відклав. Тут не допоможе коротке повідомлення. Він знову подивився на вірші. Тепер, знаючи правду, він не міг просто залишити все як є. 14 лютого ще не закінчилося, а його справжній день народження тільки починався.

Ася сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками. У її кімнаті теж не було світла, і лише блідий місяць заглядав крізь скло, малюючи на підлозі химерні тіні. Телефон, кинутий на ліжко, мовчав, і ця мовчанка здавалася дівчині оглушливою.

​— Що я накоїла? — прошепотіла вона в порожнечу.

​Перед очима знову й знову поставало обличчя Макса в той момент, коли вона віддала йому блокнот. Його здивування, його жарт... А що, якщо він зараз читає ті рядки про свій сміх чи про те, як він поправляє волосся? Кожне слово, яке здавалося таким правильним і щирим на папері, тепер здавалося їй безглуздим і надто відвертим.

​«Він подумає, що я дивна. Або що я занадто нав’язлива», — думала Ася, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — «Краще б я просто купила звичайну валентинку з котиком, як усі інші».

​Вона згадала свій останній вірш, присвячений його вісімнадцятиріччю. Там вона фактично зізналася в коханні. Тепер, у холодній темряві власної кімнати, ця сміливість здавалася їй божевіллям. Ася уявила, як завтра в школі всі будуть шепотітися за її спиною, як Макс буде відводити погляд, бо не знатиме, що їй сказати...

​Раптом екран телефону на ліжку яскраво спалахнув, розрізавши темряву. Ася здригнулася. Серце підстрибнуло кудись до самого горла. Невже це він? Чи, може, Катя дзвонить дізнатися, чи вона вже заспокоїлася?

​Вона нерішуче простягнула руку до гаджета. Пальці тремтіли. На екрані світилося повідомлення, але від страху та хвилювання Ася не відразу змогла розібрати літери. Це був момент, коли вирішувалося все: чи залишиться її «кохання у серці» лише таємним болем, чи нарешті знайде свою відповідь.

Ася сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками. У її кімнаті теж не було світла, і лише блідий місяць заглядав крізь скло, малюючи на підлозі химерні тіні. Телефон, кинутий на ліжко, мовчав, і ця мовчанка здавалася дівчині оглушливою.

​— Що я накоїла? — прошепотіла вона в порожнечу.

​Перед очима знову й знову поставало обличчя Макса в той момент, коли вона віддала йому блокнот. Його здивування, його жарт... А що, якщо він зараз читає ті рядки про свій сміх чи про те, як він поправляє волосся? Кожне слово, яке здавалося таким правильним і щирим на папері, тепер здавалося їй безглуздим і надто відвертим.

​«Він подумає, що я дивна. Або що я занадто нав’язлива», — думала Ася, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — «Краще б я просто купила звичайну валентинку з котиком, як усі інші».

​Вона згадала свій останній вірш, присвячений його вісімнадцятиріччю. Там вона фактично зізналася в коханні. Тепер, у холодній темряві власної кімнати, ця сміливість здавалася їй божевіллям. Ася уявила, як завтра в школі всі будуть шепотітися за її спиною, як Макс буде відводити погляд, бо не знатиме, що їй сказати...

​Раптом екран телефону на ліжку яскраво спалахнув, розрізавши темряву. Ася здригнулася. Серце підстрибнуло кудись до самого горла. Невже це він? Чи, може, Катя дзвонить дізнатися, чи вона вже заспокоїлася?

​Вона нерішуче простягнула руку до гаджета. Пальці тремтіли. На екрані світилося повідомлення, але від страху та хвилювання Ася не відразу змогла розібрати літери. Це був момент, коли вирішувалося все: чи залишиться її «кохання у серці» лише таємним болем, чи нарешті знайде свою відповідь.

У квартирі Макса панував святковий гамір. Попри те, що була лише п’ятниця, батьки вирішили влаштувати сімейну вечерю сьогодні, щоб у суботу, безпосередньо в день народження, син міг спокійно святкувати з друзями. На столі стояли улюблені страви, пахло свіжою випічкою, а тато якраз розповідав якусь смішну історію з дитинства Макса.

​— Сину, ти сьогодні якийсь замислений, — зауважила мама, підкладаючи йому ще шматочок пирога. — Друзі в школі занадто сильно вітали?

​— Та ні, ма... Все добре, — Макс усміхнувся, але його рука мимоволі стиснула телефон у кишені.