1

Воно розірвало твоє тіло. Стисло горлянку. Звʼязало руки. Оперезало колючим дротом ноги. Твоє тіло приклеєне до електричного стільця. Вирвані нігті. Вибиті зуби. Випалені очі. Вивернуті органи. Ти стікаєш на землю. Кров змішується з ґрунтом та трупною отрутою вже вбитих до тебе. Ти останній. Ти більше не живий. Ти віддав свою душу. Ти боронив цю чортову землю, з якої тепер не вернешся. Змішаєшся з нею. Полюбиш її знову. І вона захистить тебе, як і ти її. Окутає своїми лозами, заховає у своєму камінні, огорне пісками, ґрунтами, глиною і зробить все можливе, щоб тебе більше не знайшли. Щоб не катували. Щоб не вбивали. Щоб ніхто більше не зміг доторкнутися до твого тіла. Не опалив його поглядами. Не торкався його брудними руками.

Земля буде зла, навіжена, дика. Хотітиме помсти, боронитиме своє, гудітиме від сказу, тремтітиме від ненависті. Закине тебе у свою глиб, обійме, розчинить, заколисає. Вона ревітиме наче Гея від болю та несправедливості. Вона – породжена з хаосу – порине у хаос. Заховає тебе так надійно, щоб ніхто не знайшов її улюбленого сина. Породить лабіринти з похованих тіл і  породить смерть. Прийме отруту з їхніх холодних кінцівок та прийме останні подихи життя. Вдихне твою ненависть та любов, вдихне твій біль, вдихне твою віру і прийме твої молитви.

І ти будеш у безпеці. Воно більше не дістане тебе. Воно – те, що згубило, те, що пахне так гидко, те, що торкалося тебе, те, що дивилося на тебе. Воно – те, що оперезало твою горлянку засміченим звуками повітрям. Воно – те, що окропило свої руки кровʼю. Своїх, чужих, крайніх, незнаних, ненарождених. Воно – засмічене зборисько молекул, які рухаються у твоєму просторі. Воно – огидне чудовисько, від якого пахне смертю. Воно – вмістилище гріховної незнанності, дикої ненависті та нелюдського рабовіддання.

І ти розчинишся. У землі, у воді, у собі, у цінностях, у бажаннях, у думках, у зелені, у старих дитячих іграшках, у загублених коштовностях, у звуках кроків, у важкості машин, у голосах, у сміхові, у криках, у звуках будівництва, у доторках до землі, у благаннях, у молитвах, у співах, у любові, у людях, які незнано памʼятають тебе. Ти розчинишся у їхніх мріях, позбувшись своїх, вони заберуть твої цінності та бажання, вони дадуть тобі спокій, дадуть мир, дадуть стільки емоцій, про які ти забув, що ти розквітнеш сонцем у їхніх долонях.

І те тіло, яке має викликати огиду, тіло, що розперезане, наче Ісус Христос, що закатоване, що випалене, що змарніле, що витравлене, що змішалося з землею, — стане найблаганнішим божеством. Стане сонцем і місяцем, стане памʼяттю, стане думками, стане тілом і знову розквітне життям.

Відкриє очі. Відчує біль. Відчує оперезані дротом кінцівки. Відчує кожен сантиметр живого тіла, яке горить в агонії. Відчує смак крові на язику. Відчує швидкість стікання крові з рук. Відчує тепло крові на власній шиї. Відчує, що сонце має зійти. Стати розквітчаними благаннями. Стати втіленням молитв. Стати спокоєм, стати миром, стати людиною, яку памʼятають знаючи.

І смерть буде твоєю галюцинацією.

І страх перед цим буде твоєю дурною ілюзією.

А земля під твоїми ногами гудітиме ненавистю.