Ну, почалося

— Ну пррривіт,— пролунало за спиною, як вирок.

Риж швидко обернувся та нікого не побачив. Затьмарення розуму не інакше. На справді він сильно вдарився при падінні і зараз просто марить. От полежить декілька хвилин, братик його водичкою з озера освіжить і він знову буде вдома. Ну не може такого бути, просто не може. Голова почала паморочитися, грудна клітина стискатися, а серце проситися назовні.

— Ей ей ей, ти чом такий болілий-то ? Священна Мати Природа, ну дого ж люди безпорррадні створріння.

— Хто тут? Де ти ? Покажисть і ми вияснимо, хто тут безпорадний, — Риж почав скаженіти і хотів зірватися хоч на комусь, хоча зазвичай він юнак мирний, в бійках поміченим не був.

В тому і справа, адже вступати в бійку теж потрібно вміти, з розумом, подалі від допитливих очей, а то ще, лихої години, матері донесуть, а її засмучувати ніяк не можна. Тільки, той хлопець був сам винен. Риж проводив чергову вечірню пробіжку, а Славко, нехай би його пес облизав, безцільно волиндався вулицею в пошуку невідомо чого. Забачив однолітка ще ген вдалині та й окликнув поговорити, і пішла його мова про те, як же Рижу не щастить на батьків. Йому-то, батько пообіцяв на випускний тачку, а юнаку світить максимум вітальна листівка із Африки.

Риж відкликав псевдо-приятеля прогулятися подалі у лісову гущу, закинув руку тому на плече і на кожну його колючу фразу реагував кивком голови. Славко ж, чи то від не далекого розуму, чи то від надмірної гоноровості продовжував і продовжував говорити образливі слова. Риж довів співрозмовника в тихе не примітне оком від дороги місце і одним точним ударом в щелепу знизу висказав все, що думав із цього приводу. Того вечора бігав він на годину більше свого звичного графіка.

І от зараз, стоючи на березі дивної молочної ріки, він дуже хотів висловитися. Тільки от біда, говорити було складно, всі слова зникли і навіть листів писати не обіцяли. А Риж ніяк не міг знайти джерело звуку і свій об'єкт заспокоєння, крутив голову, як дурень в різні сторони, ледь у власних ногах не заплутався і все більше відмічав дивностей. Молочна вода, трава глибокого зеленого кольору, що місцями переходить в чорний, а ще, вона м'яка і пружна, як мох. Пухнасті дерева в лісі такі високі, що шия заболіла на них дивитися, а крони кумедного фламінгового відтінку. Отже є блакитна ялинка і рожева. Кумедно ж. На привеликий подив, спостерігання за оточуючою страшною реальністю трішки заспокоїло його. А глибоко в середині, боязливо почала прокидатися допитливість і давно забута жага пригод.

Стояти вже просто було не сила і Риж вирішив присісти на мяке трав'янисте покривало в позу лотоса. Якщо вже і пізнавати дзен так по повній. Його мама займалася йогою, в ті рідкі моменти вільного часу, і інколи залучала до цього сина. Як тільки Риж зручно влаштувався помітив в декількох метрах від себе картате п'ятно. Воно розніжено розпласталося по землі, та гострий погляд слідкував за кожним рухом. Яскраво помаранчеві очі проти небесно блакитних.

— Ай, до чого ж потішно за тобою споґлядать,— сказало йому п'ятно людським голосом, розтягуючи всі голосні літери. Був цей голос чоловічим чи жіночим сказати складно. Голова у нього була котяча, спереду витягнуті лапи вкриті пір'ям і з кигтями, як у сови. Та, здається і крила в наявності теж є, розпласталися, так просто і не помітиш. Його було майже не можливо побачити, тому, що добре маскувався на місцевості, чи то ж просто любив лежати саме в такому положенні.

— А ти хто? — все, що вистачило розуму запитати.

— Я-то? Хорроше питання. Ааай, зови моне просто, Лан. І цеїчки, сую носа до твіґо проса, та пшов би ти відсюдова, додому. Дивацькі речі тут трраплятися почали останні часи. Нічоґо тут людинці шарркатися.

— Окей, Лан, я не проти сам хочу додому. Тільки, як? А, а давай ти мені в цьому допоможеш? Я тобі за це, тоді за це... Ееех, от, тримай, телефон віддаю. Він навіть не розбився від падіння, дивись, жодної тріщини.

— А що воно таке, той те-ле-вон ? На якої лихої він моні, у моне ж навіть не лапки, от дивись,— і показав свої кігті у всій красі.

—Ой, і то правда, мені навіть нічого тобі запропонувати,— юнак з нічев'я похлюпив носа, плечі опустилися, голова бевзем повісла на шиї. Іще трішки і,  страшно навіть подумати, але він знову заплакати міг, як семирічне дитя.

Риж різким рухом відкинувся і впав спиною в траву, широко розкинув руки і випрямив ноги. Думав лише про те, яке тут дивне небо, на годиннику то білий день, а небокрай тм'яний, наче вечірній. Світить сонце, але на нього можна спокійно дивитися і навіть не ріже очі. Схоже, що тут нема яскравих, соковитих, кислотних кольорів. Все наче змішане з молоком, затягнуто димом, приглушене. Мабуть, це навіть приємно, але зараз навіює смертельну журбу. Здається, що навіть осінні відтінки його рідного міста  і ті бадьоріші.

І за шо, за що на нього звалилося це покарання? Може через полумяне волосся? Мама завжди говорила, що він особливий, а вони вочевидь відгрібають за всіх посередніх.

— На зло всім просто буду лежати ось тут, дивитися на це дике сонце доки не помру з голоду,— подумав Риж,—  або може цей сово-кіт  зжере мене до біса, чи може він таки скотяка? Не важливо. Зараз нічого не важливо.

— Йо, біснуватий, ґузло своє підіймай, досить мрреця парродіювати, — ліниво, відізвалася звіринка, зовсім поруч від вуха юнака, примірявся відкусити, не інакше.

— Навіщо, Лан.

— Є у мя подумка одна, кудись можна тобі податися і хто може зпомоґти,— у відповідь чи то кіт чи сова отримав тільки вяле, еееееее. Вочевидь, він не терпів до себе такого байдужого відношення і хапнув юнака за ніс.

— Аааааа, таки пхавий я був, ти мене зееш ивцем,— схопився той за постраждалого носа і таки підняв тулуб.

— Вооой, та кому ти трре, задохлик. Що посмачніше знайду. Вставай, кому кажу, шлапак! До ррічки от-от пррийдуть лісанти, затупати можуть, з перрелячки.

— А це ще хто такі? — юнак сам не зрозумів, як скочив на ноги і пішов слідом за скотякою Ланом, як його подумки прозвав. Прийшла стадія прийняття, він змирився зі своєю участю, хоч всередині ще в'яло борсалося бажання впертися рогом, влаштувати істерику, але Риж давно звик і навчився відсікати такі пориви. Дорослі себе поводять більш розумно, якщо кудись ведуть,то треба іти. Допоможуть? Чудово. Заведуть у пастку? Що ж, чому бути того не уникнути.