Розділ 1

Повітря над фазендою Санта-Крус було густим, важким і липким, немов патока, що стікає зі стінок величезних мідних котлів. Воно наскрізь просякнуте задушливим, приторним запахом перестиглої цукрової тростини, прілої, розпеченої за день землі та їдким, гірким димом від печей, де цілодобово кипить цукор-сирець. Насувався спекотний, нещадний бразильський полудень, коли птахи замовкають, тіні зникають, а сонце перетворюється на розпечений диск, що випалює все живе. Але на безкраїх плантаціях життя не завмирало ні на секунду. Тут час вимірювався не годинником, а ударами серця, крапельками поту на смуглявій шкірі та свистом шкіряного батога.
Під палючими променями сонця монотонно рухалися десятки згорблених фігурок у грубій, наскрізь просоченій сіллю й потом мішковині. Їхні обличчя були приховані широкими обводами солом'яних капелюхів, але навіть крізь це маскування вгадувався вираз граничного виснаження.
У самому центрі просторого господарського двору, неподалік від масивного дерев'яного стовпа для покарань, завмерли наглядачі. Очолював їх Хесус ді Кампо. Чоловік, чиє ім'я наводило жах на всю округу. Його обличчя, покреслене глибокими зморшками та шрамами, здавалося висіченим із сухої, потрісканої бразильської скелі, а маленькі, близько посаджені очі були позбавлені й натяку на людське співчуття. Хесус ліниво, з відточеною за роки жорстокості грацією хижака, перебирав у товстих, мозолистих пальцях важкий батіг зі свинцевими наконечниками.
Його блукаючий погляд раптом зачепився за фігуру молодого раба. Той через нестерпну втому, судомко задихаючись, сповільнив крок під вагою величезної в'язки свіжозрізаних стебел.
— Рухайся, лінивий ти виродку! — рявкнув Хесус так голосно, що перелякано зашелестіло листя на бананових пальмах біля огорожі.
Свист розсіченого повітря злився з глухим, надривним стогоном. Батіг залишив на оголеній спині хлопця багряний, миттєво набряклий кров'ю слід. Раб похитнувся, але втримався на ногах, продовживши шлях під нові крики наглядача. Жоден з оточуючих його людей не смів підняти голови чи кинути хоча б один погляд у бік товариша. На фазенді Санта-Крус існувало залізне правило. Заступитися за покараного означало розділити його долю, і помножити біль удвічі. Страх тут був повітрям, яким дихали всі. Від немовля до старого.
Усі, крім однієї.
У тіні розлогого мангового дерева біля головного колодязя стояла молода рабиня на ім'я Іна. У її руках була важке глиняне відро, доверху наповнене водою. Вона завмерла на місці, піднявши голову. Її погляд був спрямований не на землю, як личило за законами рабовласницького світ, а туди, де лютував Хесус. У її величезних, темних, бездонних очах не було ані тіні рабської покірності чи тваринного страху. Там палала холодна лють, змішана з глибоким, нестерпним болем за кожного приниженого на цій проклятій землі.
Іна була особливою. Навіть у рваному, грубому одязі, із запилюженими пасмами чорного волосся, що вибивалися з-під хустки, в ній відчувалася природна гордість. Її постава залишалася величною, а рухи — плавними та впевненими. Саме ця внутрішня незламність і дратувала Хесуса найбільше. Він неодноразово намагався зламати її дух додатковою роботою та погрозами, але Іна зустрічала його знущання лише крижаним мовчанням, за що наглядач ненавидів її особливою ненавистю, вичікуючи слушного моменту.
Високо на різбленій дерев'яній веранді колоніального маєтку, що підносився над двором подібно до фортеці, розгорталося зовсім інше життя.
Тут, у тіні прохолодних навісів, стояв Фернанду Монтеру. Він щойно повернувся на фазенду після кількох років відсутності. Батько відправив його до Ріо-де-Жанейро, а потім до Європи. Як висловився сам батько: «Набратися розуму, завести корисні знайомства і перейняти світські манери істинного джентльмена». Старий дон сподівався, що столиця та блиск вищого світу виб'ють із голови сина дурні романтичні та навіть подекуди і бунтівні марення про скасування рабства, які юнак підхопив навчаючись в університеті.
Але вийшло навпаки. Замість того щоб стати цинічним рабовласником, Фернанду повернувся ще більш відчуженим. Валізи молодого пана були забиті забороненими французькими філософськими трактатами, книгами про права людини та звітами аболіціоністів.
Звисока спостерігаючи за повсякденним кошмаром фазенди, Фернанду відчував, як усередині нього закипає глухе, безсиле роздратування проти власного батька та всієї системи, на якій трималося їхнє благополуччя. І в цей момент його погляд випадково ковзнув двором і застряг біля колодязя.
Фернанду завмер. До сьогоднішнього дня він бачив Іну лише мигцем, в перші дні після повернення і не звертав на неї уваги. Але зараз, побачивши її зблизька, серед цього хаосу жорстокості, він був вражений контрастом. На тлі бруду й криків наглядачів вона виглядала як дивовижна, тендітна квітка, що пробилася крізь камінь. У тому, як вона стояла з прямою спиною, гордо піднятим підборіддям і викликом у погляді, було щось гіпнотичне. Вона здавалася королевою, випадково закинутою до стану ворогів.
Ніби відчувши спиною цей палючий погляд, Іна різко озернулася.
Її темні очі зустрілися з очима молодого господаря.
У цю секунду час навколо них немов стиснувся в одну точку й зупинився. У дворі фазенди продовжували кричати наглядачі, стукали мотики, скрипіли змащені колеса важких возів, запряжених виснаженими волами, але для Фернанду та Іни всі звуки світу розчинилися, потонувши у спекотній тиші. Між ними виникло щільне, майже відчутне напруження. Це був не погляд господаря на свою річ. У цьому мовчазному зіткненні двох різних світів чітко проступало щось заборонене, небезпечне та неминуче.
Фернанду відчув, як по спині пробіг холодок, попри навколишню духоту. Погляд Іни не був переляканим, у ньому читалося запитання, виклик і глибоке розуміння того, що перед нею стоїть син людини, яка руйнувала і продовжує руйнувати її життя.
Секунда розтягнулася на вічність. Іна першою розірвала цю невидиму нитку. Вона різко смикнула за ручку важкого глиняного відра, звалила його на плече з дивовижною для тендітної дівчини легкістю і швидкою, граційною ходою зникла за рогом господарських будівель.
Фернанду залишився стояти на веранді сам. Його долоні міцно стиснули поручні балюстради. Він глибоко вдихнув гаряче повітря, відчуваючи, як у грудях зароджується дивне, досі незвідане почуття, змішане з панічним страхом і п'янким передчуттям. У молодого Монтеру промайнула думка, що ця випадкова зустріч поглядів стане кінцем його спокійного життя.