Дзвінок у двері

Гортав Лесині малюнки на ходу. На першому аркуші вколов його погляд матері. На другому красувалися двоє коней і лоша з їхньої стайні. На третьому – порожня гойдалка в саду. Четвертий малюнок зображав якусь кімнату: тапчан, криве вікно та обідній стіл, на якому, наче на вітрині, лежали різні предмети – від каструлі з вишнями до іграшкового ведмедя. П’ятий малюнок виглядав незавершеним, але Артем впізнав материну вітальню зі столом, накритим Надійкою на Святвечір. Усі персонажі на цьому аркуші виявилися йому незнайомими, нікого з них у житті не бачив. 

– Хата – наша, а сім’я – чужа, – подумав уголос. – Таке щось.

Усівшись за кермо, він поклав альбом на сидіння поруч та взяв до рук телефона. Від дочки було 12 пропущених дзвінків і 17 повідомлень у месенджер – короткі текстові “Ти де????”, “Хіба не вихідний???????????”, “Я злюся!!!!!!!”, “Я зла!!!!!”, “Гулять піду”, “Далеко!!!!!!!!”, “Допізна!!!!!”, “Можна??”, “Ну всьо👹” чергувалися зі значками 👀🙀😤😾😠😡👺💥. Останнє повідомлення надіслала 11 хвилин тому.

Артем набрав її – не відповіла. Написав, що скоро повернеться, щоб робила уроки.

Ледве встиг виїхати за межі села, як телефон заволав – на екрані висвітило незнайомий номер. Він прийняв дзвінок, але той зірвався. Перетелефонував – глухо.

Навряд чи телефонували щодо дівчат, міркував: Лесі вже нічого не загрожувало, Дарина ще нічого б не встигла вчудити. Залишалася робота.

Артем просив адміністраторів обох закладів, де працював, не роздавати його контакти наліво й направо, але іноді траплялося. Про всяк випадок він набрав таємничий номер удруге – скинули, знову дочку – проігнорувала.

– Хтось буде покараний, – натиснув на газ сильніше.

Доки доїхав до міста, почалася завірюха. Тільки й маячили перед очима склоочисники. Дочці телефонував ще кілька разів – не відповідала. 

Артем залишив машину просто біля під’їзду. Швидко піднявся на свій поверх, зайшов до квартири. Покликав – тиша. Але чоботи малої стояли. Пройшов до кімнати – ось де принцеса. Лежала на дивані, закинувши ногу на ногу, і тицяла в телефоні. Від того, щоб узяти це безсовісне дівчисько за шкабарки та відправити до кутка, відділяла його дуже й дуже тонка межа. 

– Дзвінків ти не бачила? – ледь стримував злість.

Мала й не смикнулася. 

– Бачила, – заявила незворушно. – Я чекала, коли їх буде 12. Шоб було чесно.

– На місяць до села поїдеш. Це буде дуже чесно, – кинув їй та подався на кухню перевірити, чи буде з чого склепати вечерю.

– Та якеее?! – зарепетувала. 

Біля холодильника стояли вони вже вдвох. Тільки Артем дивився на полички, а дочка – на нього. 

– А школа? – норову в її голосі вже поменшало. – Мене виженуть за прогули.

– Зроблю тобі довідку.

– Ти серцевий хірург, а в мене серце здорове.

– Щось вигадаю. 

– А мама? Її відпустять з лікарні, а я буду в тому Гівнозерному? Це нечесно! – тупнула ногою.

– Як не є, а поїдеш. 

– Я втечу, – промовила так, ніби це був безпрограшний аргумент.

– Дарино! Ти…

Перебив Артема дзвінок у двері.

– Аха! – вигукнула мала. – Хтось почув, що ти мені погрожуєш, і викликав поліцію. 

Він скептично усміхнувся та вийшов у коридор. Відчинив внутрішні двері. Уже взявся за ручку зовнішніх, коли вирішив усе ж запитати: “Хто?”.

– Поліція, – пролунало з того боку. – Маємо ухвалу суду на обшук.