Білі півонії на чорному тлі

“Трясця!”, – єдине, що напрошувалося на язик. І лікарняний дворик, і вся вулиця – скрізь стояли чиїсь таратайки. Втиснув свою десь у чорта на болоті.

Збираючись виходити, глянув на Лесин лист, що світився на пасажирському сидінні.

“Ні. Не хочу”, – закинув його до бардачка. 

Підпер рукою голову та задивився на тротуар: люди розмірено брели по замерзлій бруківці. Групка підлітків безтурботно штурхалася й реготала, літнє подружжя, тримаючись за руки, помітно зважувало кожен свій крок.

Артем повільно вдихнув і вийшов із авто, попрямував до лікарні. Дорогою планував, як говорити з Лесею. Тиснути? Чи по-доброму? Досі ні те, ні інше не працювало. 

– Крапельницю поставили, то недавно заснула, – з гордістю заявила медсестра. – Вона в нас сьогодні молодець. І поїла більш-менш. І трохи навіть усміхнулася. Борисович сказав: скоро вже на виписку. 

“Хоч щось, – подумав Артем. – Побачим, як буде”. Він кивнув медсестрі та рушив у бік палат. 

– Ой! – вигукнула та навздогін. – Забула. Відвідувач був. Цього разу вже ж не пустили. Але квіти біля ліжка поставила. Красивезні такі!

Артем припідняв брову. Нічого не сказавши, підійшов до Лесиної палати й обережно відчинив двері. На тумбі в маленькому пластиковому відерці стояв чималий букет білих троянд: штук 30 – не менше.

“Добре, що не червоні”, – зауважив подумки. 

Сама Леся мирно спала. Шийний комір їй уже зняли, тож міг уявити, ніби нічого страшного з нею й не сталося. Він тихенько увійшов, укрив дружину ковдрою. Ще раз глянув на неї. “Може, і на краще, що так, – визнав. – Нічого хорошого з цієї розмови однаково б не вийшло”. 

Повернувшись до машини, він усівся та спробував зосередитися на тому альбомі, якого не знайшов удома. Таки вимучив із пам’яті спогад: утрьох вони в салоні авто, перед материними воротами, близько місяця тому. Уже натискав на газ, коли Леся незвично вигукнула: “Ой! Альбом забула. Я бігом”. “Наступного разу забереш, – зупинив її. – Хіба мало вдома паперу?”. Вона нічого не відповіла.

– І дарма, – дорікнув їй постфактум. – Мав би зараз менше мороки.

Він перевірив на телефоні час: 14:40. Дочка не дзвонила. 

– День у нас…, – придивився до дати. – Четвер. Дзюдо після уроків. 

Артем затарабанив пальцями по керму. Зрештою зітхнув та повернув ключ у замку запалювання. 

Дорогою до села подумати не вдавалося. Мозок просто відмовлявся щось генерувати. Під’їхав до материного двору, коли вже сутеніло. На лавці біля хвіртки сидів кремезний, сивочолий Юрась – старший над материними робітниками. Полюбляв Юрась тяпнути. На око ніколи не вдавалося точно вгадати: прийняв він на душу чи тверезий як скло. Лише по запаху.

– Здоров, хлопче. Зачастив щось, – підморгнув дядько, усміхаючись.

Артем відповів на вітальне рукостискання. Подумки відзначив, що винцем від Юрася таки попахує. 

– Мати на пасіці, – притишив той голос. – Вулики “німіють” – дає просраться. І людям, і бджолам. Покликать її?

Артем заперечно хитнув головою. Швидким кроком він перетнув подвір’я та зайшов у дім. Із кухні долинав аромат засмажки, гучно шкрябала ложка по чавунній поверхні. Материна помічниця Надійка – жіноча “версія” Юрася за винятком його любові до оковитої – чарувала над плитою. Реакція на Артема була в неї схожа на дядькову, але втричі щедріша на слова та експресію.

– Що ж не сказав, що приїдеш?! Я би булок напекла або…

– Надійко, – перебив її. – Ти Лесин альбом для малювання часом не знаходила? Ми забули його, як на Різдво приїздили. Забрати хочу.

Звісно, бачила вона альбом. І точно знає, де лежить. І принесе так швидко, що Артем не встигне кліпнути. 

Не кліпати він стільки б точно не зміг. Годинник у формі величезного червоного яблука, що висів на стіні, показав: 17:35.

– Наче під землю провалилася, – пробурмотів Артем та вийшов із кухні. Зазирнув у вітальню, їдальню, кімнату, відведену для нього з Лесею – нікого. 

Прислухався: глухе гуркотіння долинало з іншого кінця хати, де був материн кабінет. Він рушив туди. Пропажа стояла на колінах перед материною книжковою шафою й вигрібала звідти все, що траплялось під руку.

– Ніде нема. Уявляєш?! Точно знаю, що поклала у вашій кімнаті. Там перерила – нема. І тут – нічого. Наче вкрав хто. Глянь он там, на самому верху. Я без стільця не дістану.

Артем підійшов до шафи. Перевірив найвищу полицю: стопки журналів про сільське господарство – жодних альбомів. 

– Безлад наводите? – пролунав, наче грім серед ясного неба, голос матері.

Артем ледь не скинув ту купу періодики.

Мати поважно пройшла до свого столу, всілася та почала щось писати у товстому, наче енциклопедія, блокноті. 

– Альбом Лесюнин шукаємо, – заторохтіла Надійка. – Забули його, коли на Різдво приїздили. Я в кімнаті їхній на тумбочку поклала, але десь дівся. І в тямки не візьму де…

– І що, Олександра вже здужає малювати? – не відривалася мати від свого писання.

– Їй краще, – відповів Артем. 

– Чи надовго?

– Що саме? Вона стабільна.

– Фізично? Чи психічно?

– Її штовхнули, якщо ти про це. Вона не стрибала.

– Це ти сказав? Чи сама Олександра? 

Артем стиснув кулаки та знову розтис: чудово ж знала, що Леся говорити відмовляється.

– От що буває, коли чоловікам хочеться пограти в благородство, – продовжила, не припиняючи вести записи. – Я тобі, Артеме, казала ще тоді: нічого доброго з вашого шлюбу для неї не буде.

– Дарма, Тусю, – злякано глипнувши на нього, промовила Надійка. – Давайте краще чаю вип’ємо. Зараз коржиків скоренько насмажу. 

– Я по альбом приїхав, – промовив крізь зуби Артем. – А не чаювати. 

Він повернувся до “ревізії” поличок, але боковим зором бачив, що мати за ним спостерігає.

“Скоріше би звідси забратися”, – тільки й встиг подумати.

Мати тим часом відвела свій колючий погляд, нахилилася, висунула нижню шухляду столу та дістала звідти не що інше, як Лесин альбом. На обкладинці були ті ж самі білі півонії на чорному тлі. Нічого не сказавши, просто поклала його на край столу.