Не повинна

Він сів на Лесин бік ліжка. Кілька хвилин дивився на плінтус. Намагався пригадати цей рік: як приходила до нього на роботу, як прокидалася, коли пізно повертався, як святкували дні народження, Різдво… Хоч убий - нічого незвичного не пам’ятав. 

_ Докотилися, - зітхнув та потягнувся до тумбочки поруч.

Відкрив верхню шухляду: увесь простір займала товстезна картонна папка формату А3. Артем дістав її. Усередині виявив безліч замальовок. Більшість - люди: дід із бабцею на зупинці, якась малеча біля озера в парку, натовп у трамваї та інше. Були також кілька суто міських пейзажів. Серед них - під’їзд побитої життям хрущовки з дверима, розмальованими мальвами.

“Десь я такі двері бачив”, - замислився Артем.

Він покопався в пам’яті - якісь туманні обриси наче пробивалися, але нічого конкретного. Тож продовжив перебирати. Знайшов портрети: свій, Даринин, багатьох знайомих, зокрема й недавніх, того вбитого хлопця, якоїсь жінки з вишуканою зачіскою та ще кількох людей. 

“Майже як фото”, - хмикнув. 

Усі роботи були завершені. Та натрапив таки аркуш із самими лише контурами обличчя.

_ І хто ж це мав бути?

Артем повернувся до портрета актора: обличчя того здавалося продовгуватішим, овал більш різкий. Артем поклав незавершений портрет на тумбочку, а решту малюнків повернув на місце.

_ Це все, Лесю?... Де твій альбом? 

Він узявся за другу шухляду. Тут знайшов лише чисті аркуші, нерозпаковану коробку з фарбами, графітні олівці, стругачку та нові щіточки.

Відкрив нарешті третю. Звідси понесло запахом прілості, чогось немитого. Відразу в око впала саморобна лялька з брунатної тканини. Артем узяв її до рук, покрутив: страшна, засмальцьована, з чорними гудзиками замість очей. Сморід ішов саме від неї. “І нащо ти, Лесю, це тримаєш?”. Він закинув ляльку назад до шухляди, натомість дістав солідного розміру книжку, що лежала поруч. “Шлях до щастя” - говорила обкладинка. Артем узяв її, розгорнув: нехудожня, автор - психолог. Проглянув кілька перших сторінок:

_ Очікувано. Пустопорожня балаканина.

Він поклав книженцію на місце.

_ Усе це дурня…, - підвівся. - Хіба важливо, що вона робила цей рік…

Помірявши кроками кімнату, зрештою знову сів на ліжко, уперся ліктями об коліна та спробував зосередитися на іншому: “Того дня ми вранці не бачились. Я рано пішов. Увечері від неї був пропущений дзвінок. Десь за годину після нього - два видалені повідомлення…”. 

Артем важко видихнув, встав та пішов на кухню. Поки кава заварювалася, дивився у вікно: вулицею брели зі школи нав’ючені рюкзаками діти. Скоро мала повернутися й Дарина. “Треба перевірити в неї уроки, бо буде як учо…”.  Даринин образ вмить витіснила Леся. 

_ Щось вона писала напередодні… Тут…, - глянув на обідній стіл, намагаючись відновити в пам’яті той момент. - Коли ввійшов, швиденько підскочила, почала метушливо пропонувати вечерю. Ще ж і подумав, що не схоже на неї. І на столі точно лежала якась книжка.

Він чітко згадав, як Леся накрила аркуш книженцією, обкладинка якої схожа була на ту, що лежала біля брунатного страхіття зі смітника. 

_ Може…

Артем повернувся до спальні, витягнув із шухляди ті “пошуки щастя”, почав перебирати всі сторінки.

_ Ну от, - дістав складений навпіл тоненький, майже прозорий аркуш формату А4. Розгорнув. Рівними Лесиними літерами було виведено:

“Якщо я тобі напишу, може, мені стане легше. Хочу, щоб нарешті все закінчилося. Я намагалася забути, жити начисто. Але твоя “тінь” завжди зі мною. Була і є. Це вище за мене. Ти змусив мене пережити стільки болю, що, здається, це лишиться зі мною до самої смерті. Та я однаково тебе люблю, хоча й не повинна. Я мушу…”.

На цьому лист обривався.

_ “Люблю, хоча й не повинна”... - повторив приглушено Артем. 

Він ще двічі перечитав написане. Вгледівся окремо в кожне слово. Наче шукав ознаки підробки. Але почерк був точно її. Поклав листа до того незавершеного портрета. З хвилину просто дивився на ці два аркуші. Тоді схопив їх та швидким кроком попрямував на вихід із квартири.