Ну ти зрозумів

Відкрита біла труна стояла посередині сліпуче світлого залу. Повсюдно виднілися величезні білі вазони із червоними трояндами. У кутку музикант видушував зі скрипки мелодію.

Люди все заходили та заходили. Багато хто витирав хусточкою носа, дехто справлявся зі слізьми голіруч. З трагічними лицями чоловіки та жінки підходили до труни, якийсь час вдивлялися в покійного, потім клали свої квіти на блискучий білий столик поруч та підходили до жінки з дівчинкою, що сиділи навпроти труни на так само білих стільцях. 

Артем став неподалік. Він чітко бачив гордий, незворушний профіль жінки та заплакане обличчя коротко стриженої підлітки - тих самих, що були на фото з режисером.

Минуло хвилин десять, коли швидким кроком до зали ввірвався сам Василь Прибічний. Артемові він нагадував не бегемота, а захеканого дебелого крука. До труни режисер не підходив - відразу сів на стілець поруч із жінкою, узявши її за руку. Дівчинка понурилася, відвернула від них обличчя. 

_ Не чекала вас тут побачити, - відволік Артема від його спостережень шепіт. 

Поруч стояла рудоволоса “подруга” Лесі.

_ Марта. Раптом забули. Чи забув. Ми ж не в 19 столітті… Страшна обстановка, чи не так? Усе біле, наче на тому світі.

“Теж мені, знайшла співрозмовника” - насупився Артем, пробуючи зосередитися на скрипці. Хоча щодо обстановки згоден він був.

_ Не схвалив би Дем’ян цього, - продовжувала рудоволоса. - Біле взагалі терпіти не міг, і троянди червоні вважав несмаком… 

Артем нашорошив вуха. 

_ А вдягли його як, бачив? Жабо якесь дурнувате. Що за життя її “високість” сину нерви тріпала, що після смерті. Сидить он тепер наче паралізована… Ходім кави вип’ємо чи що? Ця скрипка мене зараз заколисає. 

Артем глянув на трійцю навпроти труни: ті ж самі пози, майже ті ж вирази облич. Жінка з Прибічним приймали співчуття від новоприбулих, вдячно усміхалися, дівчинка сиділа набурмосена. Він на мить задумався: “Навряд тут дізнаюся більше”. Зрештою таки рушив за рудоволосою. 

У кав’ярні пахло хлоркою, але дівчині, схоже, дуже хотілося тієї кави. Артем не брав собі нічого. Вони сіли за столик біля дверей. Рудоволоса з насолодою відсьорбнула з велетенської білої чашки, з полегшенням видихнула та відкинулася на спинку пухкого диванчика. 

Артем придивився до неї: нагадувала одну його пацієнтку - дамочку, яка у відповідь на коротке питання по 20 хвилин тараторила про все на світі. 

_ Ті курси…, - почав обережно. - Леся там із ним познайомилася? 

Марта глипнула.

_ З ким? З Дем’яном? Він фарбу тільки нюхав… Це я так, образно. Не подумай. У нього не було залежностей. Косячок могли коли-не-коли разом викурити. Але це давно було, ще до… Неважливо, власне… 

_ До чого? 

_ Та це… таке…

Перевела вона погляд у бік вітрини. 

_ Цікаво, у них свіжі пундики…? - промовила задумливо.

Артем не спускав з неї очей. 

_ То де тоді?

_ Що? - чи то вдала, чи то дійсно загубила нитку розмови.

_ Де вони познайомилися? Леся з хлопцем.

_ А. Ну…, - покалапуцяла ложкою каву. - Познайомила їх я. Точніше, не їх, а Лесюню з нашим Васильком... Я ж у театрі працюю. Художником-декоратором. Одна з моїх халтур… Ти точно не хочеш кави? - глянула з надією. - Вона тут смачна. 

_ Ні, - відрізав Артем. - То для чого їх було знайомити?

_ Ну… для роботи. Хтось мав мені допомогти з тим Доріаном Греєм. Дем’ян три портрети у повен зріст вимагав. Не рахуючи інших декорацій. Я ледь не заплакала, коли почула. Василько, слава богу, не деспот. Дозволив мені взяти підмогу. Я й узяла Лесюню. Вона від початку мені сподобалася. Тобто… Ну ти зрозумів.

Артем сціпив руки в замок та поклав на столик. 

_ Хіба ваш Дем’ян не актором був?

_ Актором, звісно. 

_ Не чув, щоб актори придумували собі вистави.

_ Ну він був… наближеним до начальства.

_ До Прибічного?

_ Угу... Там своя історія…

_ Яка? 

Вона знизала плечима та знову почала поглядати на вітрину.

_ І що, ніхто претензій через це до нього не мав? Усім подобалося, що він командує? 

_ Я не дуже в темі, - збрижила носа Марта. - Моє діло просте... Нелегке насправді. Тобто… ти зрозумів.

Артем важко вдихнув.

_ Відколи це все тривало? Коли Лесю покликали на цю “роботу”?

Рудоволоса засовалася, зиркнула на нього та занурила погляд у напівпусту чашку.

_ Десь рік тому… Трохи більше. 

“Рік”, - подумки повторив Артем.

_ І вона не збиралася мені нічого казати? Узагалі про сім’ю свою говорила?

_ Говорила, звісно. Але я не знаю… Мабуть, краще тобі поговорити з Лесею. Неправильно так поза спиною…, - почала буркотіти. Тоді вхопилася за свій телефон. - Мені вже час, - підскочила, глянувши на екран. - Ще купа справ. Треба зав’язувати з цими халтурами, а то не вистачає годин у добі. Усе кудись біжу та біжу, - тараторила, намотуючи довкола шиї довжелезний шарф. 

Артем уже не слухав. “Рік, значить, - задумався. - І багато ти, Лесю, ще приховувала?”.