Передай тату

_ Тату! - прикрикнула Дарина, вивівши Артема із задуми. На личку її з’явився вираз: “Ну нарешті”.

_ Скільки ще нам тут сидіти? Хто взагалі з самого ранку у кафе стирчить, у суботу?!... Я би ліпше поспала… Замов мені кави.

_ Не доросла ти ще до кави.

_ Мені 11.

_ Отож. 

Дочка хитро примружилася - це був знак, що зараз видасть щось, щоб посердити. 

_ Я тут порахувала… Мама ж уже вагітна була, коли ви одружилися. Може, я не твоя дочка? Може, того актора, якого…, - зобразила пантоміму з убивством. 

Артем не стримав легкої усмішки. 

_ Знаю! - продовжила. - Ось так: він був маминим першим коханням, вона завагітніла, вони розійшлися, а потім гоп - і знову зустрілися. Як у тому фільмі.

_ У якому такому фільмі?

_ Не пам’ятаю. Вони всі на один лад. 

Артем видихнув та підвівся. 

_ Пішли.

_ Куди? - нахмурилася спантеличено.

_ Ти ж не хотіла тут сидіти. Постоїмо надворі.

Він зняв з вішака її пуховик та розправив.

_ Але тату! Там холодно, - скиглила, просовуючи руки в рукава, поки він тримав.

_ От і чудово, - натягнув їй щільненько на голову чудну яскраво-жовту шапку з довгими “вухами”. - Менше говоритимеш. 

Вони стали біля цього ж кафе, за кілька метрів від пекарні - тієї самої, про яку говорив безпритульний. Власною персоною сутулий сидів на її порозі, мнучи в руці непідпалену сигарету. Артем не зводив очей з того місця. Майже не помічав, як дочка раз у раз смикає його за лікоть: ковзалася на невеличкій замерзлій калюжці, використовуючи його руку як опору. 

Підлітка з короткою стрижкою з’явилася в полі зору хвилин за десять. Без шапки, у довгому розхристаному пальті, яке можна було б назвати модним, злегка шкутильгала на праву ногу. Зиркнувши на безпритульного, вона зайшла до пекарні. Через вічність вийшла з великим крафтовим пакунком, підійшла до сутулого, щось йому сказала та дала паляницю.

Артем спинив дочкине вовтузіння.

_ Бачиш, дівчина біля безхатька? - майже пошепки звернувся до Дарини.

_ І що з того? - скривилася невдоволено.

_ Піди до неї, скажи, що ти дочка лікаря Розумовського, і твій тато хоче поговорити про бегемота. 

_ Про якого ще бегемота? 

_ Вона знає. 

_ Я такого не казатиму, - схрестила на грудях руки мала. - І взагалі. Хіба недорослим дівчатам можна говорити з дорослими незнайомцями?

_ Вона мене знає. 

_ Звідки?

_ Я тобі потім розкажу.

_ Чесно? - примружилася дочка. 

Артем запевнив: чесніше не буває.

_ Ну окей.

Коли Дарина нарешті зрушила з місця, дівчина вже майже дійшла до світлофора, але мала підбігла та все ж встигла її перехопити.

Артем, через раз дихаючи, спостерігав, як Дарина вказує на нього пальцем, як та дівчина пильно дивиться в його бік. “Відмовиться говорити - погрожуватиму, - планував, несвідомо стискаючи кулаки. - Не дам Лесю посадити, навіть якщо сама за ґрати хоче. А вона, схоже, хоче”. 

Усе вказувало на те, що дівчина підійде. Але щойно світлофор перемкнувся на зелений, вона кинула Дарині пару слів, та рушила у зворотному напрямку - перетнула пішохідний перехід, двічі озирнулася, але зрештою пришвидшила крок та заскочила у двір навпроти базару. 

Дочка тим часом поважно прикрокувала до Артема. Вираз обличчя мала такий, ніби виконала місію міжпланетного масштабу.

_ Сказала так: “Передай чоловікові, який називає себе твоїм батьком, що я більше нічого не знаю, мені нічого більше розповісти”.

Смішинка в її очах давала привід засумніватися в достовірності переданої фрази. 

_ Так і сказала?

_ Ну майже, - хіхікнула. - Просто “передай тату”.

Це вже більше нагадувало правду. Артем зітхнув та поправив Дарині шапку, що трохи сповзла під час “пробіжки”. Кілька секунд він ще дивився на той дворик, у якому зникла єдина людина, від якої сподівався отримати бодай якусь інформацію. 

_ Ходім, - узяв дочку за руку. - Нічого тут більше робити.

Не встигли вони зрушити з місця, як нізвідки виринув поруч сутулий. Розпорошив довкола свій паскудний аромат, чим змусив Дарину тихенько прошепотіти: “Фу, боже”.   

_ Ти полегшив мені роботу, - прихрипів, демонструючи гнилу усмішку, безпритульний. - Є для тебе ше одне послання: якшо бегемот не хотів її підставити, то для чого їй дзвонив того вечора? 

Артем завис, подумки прокрутив питання, що пролунало. 

_ Це тебе знову просили передати? - з недовірою запитав сутулого.

_ Ну не я ж сам придумав, - оскалився той та почвалав назад до пекарні. Там знову всівся на холодному порозі і запалив нарешті свою зім'яту сигарету.

_ Про яких бегемотів ви все балакаєте? - наче крізь сон Артем чув дочкине питання, і подумки відповів: “Про брехливих”.