Бегемот набрехав

Артем слухав доповідь медсестри з однією думкою: “Коли вона нарешті замовкне?”. Ні важкі пацієнти, ні запас препаратів, ні інші нюанси життя лікарні його зараз не цікавили. Нечітке передчуття неприємностей гнало до Лесі. Він швиденько підтвердив своїм підписом, що прийняв чергування, та попрямував до травматологічного відділення. 

Тьмяне освітлення коридорів повернуло його думки до того проклятого театру, уява живо малювала залиту кров’ю сцену, скручене тіло зі стилетом у грудях. Не зчувся Артем, як стояв перед потрібними дверима. Відчинив їх і остовпів: невідома рудоволоса дівиця виводила Лесю під руку з палати. 

_ Хто вам це дозволив? - грубіше, ніж, певно, мав би запитав він.

В очах дівиці не промайнуло ні натяку на страх - лише легке здивування. 

_ Лесин лікар, - промовила повільно. І вмить брови її стрибнули догори. - Ви, певно, Лесин чоловік? Бачила вас на фото… Я Марта, подруга. Ми познайомилися на курсах живопису. Правда, Лесю?

На Лесиному обличчі з’явилася болісна посмішка. 

_ Їй треба відпочивати, - підійшов Артем до дружини та взяв її під лікоть, відтіснивши цю невідому йому подругу. - Залиште відділення. 

_ Але лікар…

_ Я теж лікар, як бачите. І не дозволяю її турбувати. Ні розмовами, ні прогулянками.

Він завів Лесю назад до палати, допоміг лягти та сів поруч. 

_ Ти не казала, що ходиш на малювання. Може, зараз розкажеш?

Вона лиш повернула голову до стіни - настільки, наскільки дозволяв це зробити шийний комір - та заплющила очі. 

_ Нумо, Лесю, поговори зі мною, - узяв її за руку, яка не була в гіпсу. Вона не вивільнила, але й не стиснула у відповідь. Враження було, що долоня належить ляльці. 

_ Якого б адвоката я для тебе не знайшов, він не допоможе, якщо мовчатимеш… Горюєш ти чи що там, але треба припиняти. Чуєш?...У тебе дочка є, якщо забула. Про Дарину подумай. 

Безвольна рука ворухнулася. Але лиш для того, щоб вислизнути з його пальців. З видимим зусиллям Леся повернулася на бік, так і не видавши ні звуку. 

Усі пацієнти були стабільні, нових не привозили - не мав чим Артем відволіктися від дурних думок. Він вийшов із лікарні, поміряв кроками дворик. Морозне повітря та рух трохи прояснили голову. Що робити з Лесею - не придумав, але Дарину вирішив завтра відвезти до своєї матері. Хоче вона чи ні - питати більше ніхто не буде.

“Ця хоч народилася “відірви та викинь” - не дивно, що брикається. А Лесю чому перемкнуло - хрін його знає”, - міркував він. 

Уже збирався заходити, коли почув з боку вулиці хрипле чоловіче “Агов”. Придивився: біля воріт чорніла низька сутула постать.

_ Чого тобі? - став Артем на відстані двох-трьох кроків. Ближче підійти було б неможливо: від постаті страшно смерділо гноєм. 

_ Поклич Розумовського, лікаря. Він сьогодні тут головний.

_ Для чого його кликати?

_ Особисте.

_ З особистим звертаються до тих, кого знають. А я тебе вперше бачу.

_ Знач, він - це ти? Так би й сказав. Чого ото викаблучуваця, наче паночка. Мене передать просили… Будеш? - простягнув сутулий відкриту пачку сигарет. 

Артем відмовився. Тоді той сам витягнув одну - довгу, схожу на жіночу - та запхав до рота. 

_ Бегемот набрехав, - продовжив змовницьки сутулий. - Не пішов він тоді додому. Вернувся в той… як його…

_ Театр?

_ Ага. 

Артем відчув, ніби повітря йому стало вже мало.

_ Хто просив передати? - запитав, чуючи, як пульсує сонна артерія. 

_ Той, хто дав мені це, - вказав сутулий на свою сигарету.

_ І хто ж?

_ Нашо мені знати? Думаєш: немає чим заняться? Я, може, і ночую в підвалі, але справ по зав’язку маю. Ну… цеє…, - раптом змінив він тон. - А ти? Даси щось?

Артем попросив почекати та пішов до свого кабінету. Думав, що той утече, але ні - усе ще тупцював біля воріт. 

_ Отримаєш більше, якщо опишеш того, хто дав сигарети, - протягнув безпритульному 500 грн. Той усміхнувся від вуха до вуха.  

_ Дівчисько, стрижене під пацаня, - прошепотів. - Школота. Я біля базару живу, на Дніпровській. Щосуботи бачу її, а вона мене. Булки зранку в пекарні купляє - мені одну дає. Усьо. Нічого більше не знаю.

Артем дав йому ще двохсотку.  

_ Гречно дякую, - облизнувся сутулий і заховав гроші за пазуху. - Ти цеє… якшошо - звертайся, - докинув та почвалав геть, помахавши на прощання рукою, наче давній знайомий.