Бегемот набрехав

Артем слухав доповідь медсестри з однією думкою: “Коли вона нарешті замовкне?”. Ні важкі пацієнти, ні запас препаратів його зараз не цікавили. Він швиденько підтвердив своїм підписом, що прийняв чергування в лікарні, та попрямував до травматологічного відділення. 

Тьмяне освітлення коридорів повернуло його думки до того проклятого театру, уява живо малювала залиту кров’ю сцену, скручене тіло зі стилетом у грудях. Не зчувся Артем, як стояв перед потрібними дверима. Відчинив їх і остовпів: невідома рудоволоса дівиця виводила Лесю під руку з палати. 

– Хто вам це дозволив?! 

За тон його б начальство не похвалило. Тим не менш, в очах дівиці не промайнуло ні натяку на страх. 

– Лікар…, – видала трохи здивовано. – Інший, очевидно.

Артем швидко підійшов до них.

– Їй треба відпочивати, – відтіснив він рудоволосу й обережно підхопив дружину, щоб не зачепити переламані ребра. Леся на мить глянула йому в очі – чи не вперше відтоді, як почалася вся ця історія. От у її погляді страх читався.

– Ви, певно, Лесин чоловік? – з інтересом дивилася на Артема незнайомка. – Бачила вас на фото. Я – Марта. Подруга. Ми познайомилися на курсах живопису. Правда, Лесюню?

Відповіла Леся лиш болісною посмішкою.

– Залиште, будь ласка, відділення. Вам тут не можна бути, – відрізав Артем і завів дружину назад до палати. 

Він допоміг Лесі влягтися та сів поруч. 

– Ти не казала, що ходиш на малювання. Може, зараз розкажеш?

Вона лиш повернула голову до стіни – настільки, наскільки дозволяв це зробити шийний комір, – та заплющила очі. 

– Нумо, Лесю, поговори зі мною, – узяв її за руку, яка не була в гіпсу. Вона не вивільнила, але й не стиснула у відповідь. Враження було, що долоня належить ляльці. 

– Якого б адвоката я для тебе не знайшов, він не допоможе, якщо мовчатимеш… Горюєш ти чи що там, але треба припиняти. Чуєш? У тебе дочка є, якщо забула. Про Дарину подумай. 

Безвольна рука ворухнулася. Але лиш для того, щоб вислизнути з його пальців. З видимим зусиллям Леся повернулася на бік, так і не видавши ні звуку. 

Усі пацієнти були стабільні, нових не прибувало – не мав чим Артем відволіктися від своїх думок. Він вийшов із лікарні, поміряв кроками дворик. Морозне повітря та рух трохи прояснили голову. Що робити з Лесею – не придумав, але Дарину вирішив завтра відвезти до своєї матері. Хоче вона чи ні – питати більше ніхто не буде.

“Ця хоч народилася “відірви та викинь” – не дивно, що брикається, – згадував він дочку. – А Лесю чому перемкнуло – хрін його знає”. 

Уже збирався заходити, коли почув з боку вулиці хрипле чоловіче “Агов”. Придивився: біля воріт чорніла низька сутула постать.

– Чого тобі? – став Артем на відстані двох-трьох кроків. Ближче підійти було б неможливо: від постаті страшно смерділо гноєм. 

– Позви Розумовського, лікаря. Він сьогодні тут керує парадом. 

– Для чого його кликати?

– Особисте.

– З особистим звертаються до тих, кого знають. А я тебе вперше бачу.

– Знач, він - це ти? Так би й сказав. Чого ото викаблучуваця, наче панночка…, – ображено пробурмотів сутулий. – Я, якшошо, увесь вечір тебе визираю. Тут… хех… передать просили… Буш? - простягнув відкриту пачку сигарет. 

Артем відмовився. Тоді той сам витягнув одну – довгу, схожу на жіночу, – та запхав до рота. 

– Бегемот набрехав, – продовжив змовницьки сутулий. – Не пішов він тоді додому. Вернувся в той… як його…

Артем відчув, як пульсує сонна артерія.  

– Театр? – підказав, не до кінця вірячи цьому повороту. 

– Ага. 

– Хто просив передати?

– Той, хто дав мені це, – вказав сутулий на свою сигарету.

– І хто ж?

– Нашо мені знати? Думаєш: нема мені чим заняться? Я, може, і ночую в підвалі, але ділов по зав’язку маю. Ну… цеє…, – раптом змінив він тон. – А ти? Даси щось?

Артем попросив почекати та пішов до свого кабінету. Думав, що сутулий утече, але ні – усе ще тупцював біля воріт. 

– Отримаєш більше, якщо опишеш того, хто дав сигарети, – протягнув безпритульному 500 грн. Той усміхнувся від вуха до вуха.  

– Дівчисько, стрижене під пацаня, – прошепотів. – Школота. Я біля базару живу, на Дніпровській. Щосуботи вижу її, а вона мене. Булки зранку в пекарні купляє – мені одну дає. Усьо. Нічо більш не знаю.

Артем дав йому ще двохсотку.  

– Гречно дякую, – облизнувся сутулий і заховав гроші за пазуху. – Ти цеє… якшошо – звертайся, – докинув та почвалав геть, помахавши на прощання рукою, наче давній знайомий.