Театр

Світло погасло. Хтось від несподіванки зойкнув, дехто перешепнувся, звідкись долинув стишений смішок. Артем насторожено повернув голову в бік: чорні силуети завмерлих в очікуванні дійства людей – нічого незвичного. Тим часом сцена театру знову “ожила” –  приглушене світло масляного ліхтаря вирвало із темряви постать: юнак сидів на підлозі, за спиною його височів портрет потворного старого чоловіка у повен зріст.

– Я вірю в пекло, – промовив хлопець театральним шепотом і підніс вказівного пальця до скроні. На обличчі його розповзлася гримаса божевільного. – Воно тут. Зіткане зі спогадів і страху. Мучить мене щодня, і щоночі... Ненавиджу…

Видавши розпачливий рик, він підірвався та рвонув до портрета. 

– Це все ти, – заволав до образу. – Уб’ю тебе та стану вільним. 

З-за пазухи чи то ще звідкись юнак витяг довгого стилета та замахнувся на портрет. Світло знову згасло. Секунда-дві – й очі засліпило сяйво прожекторів. Коли сітківка оговталася від стресу, юнак уже лежав “мертвий”. Стилет стирчав у його власних грудях.

Звукова хвиля, утворена одночасним плескотом кількох сотень долонь, атакувала барабанні перепонки. 

“Чи були б такі самі оплески, якби тиждень тому тут не сталося справжнього вбивства? “Доріан” дійсно стік кров’ю на сцені - цікава реклама, багатьом лоскоче нерви. Чи не мотив?”, – міркував Артем, стоячи у фойє.

– Вітаю, – протяжно промовив той самий голос, що цього ранку відповідав Артемові на дзвінок. Перед його очима постав трохи огрядний, але статечний чоловік у чорному оксамитовому костюмі із жовтою краваткою. 

– Я Василь Прибічний, – представився він, – режисер сьогоднішньої трагедії і художній керівник цього, не побоюсь перебільшити, надзвичайного театру.  

– Ви проводили мою дружину, коли вбили того… вашого актора? 

Режисер “надзвичайної” трагедії помітно напружився.  

– Так поліція каже, – додав Артем, щоб у того був стимул зізнатися.

– Лише до метро, – пробелькотів. – До сходів. Не міг і уявити, що вона повернеться і… зробить таке.

– Яке таке?

– Ну… уб’є його.

– Хіба ж ви бачили, як вона вбивала? – ледь стримувався, щоб не шарпнути цього маестро, Артем. 

– Боже збав, – поправив краватку Василь Прибічний. – Він же був мені як син. Я б її зупинив. Якби знав. А так лише провів до метро та пішов. Додому. Пізно вже було…

– Вона вам щось дорогою казала? 

– Ні слова, – заявив той одразу. – Задумана була. Я й говорив з нею, а вона ні пари з вуст. Наче щось замислювала. 

Артем зітхнув.

– Сценарії ви теж для свого театру пишете? 

Пан Прибічний знітився.

– Буває.

“Воно й помітно”, – подумав Артем, але залишив цю думку при собі. Він не вірив, що Леся вбивала, але все говорило проти неї, а вона зберігала мовчання.