На сцені

Світло в залі згасло. Хтось від несподіванки зойкнув, дехто перешепнувся, звідкись долинув стишений смішок. Артем насторожено повернув голову вбік: штора на вході до партеру на мить відхилилася – крізь отвір прослизнула тінь. Але до зали так ніхто й не зайшов.

“Він надіслав мені квиток сам. – промайнуло в Артемовій голові. – Знає, де сиджу”.

Сцена театру тим часом знову “ожила” – світло масляного ліхтаря вирвало з темряви постать: юнак сидів на підлозі, за спиною його височів портрет потворного старого чоловіка у повен зріст. 

– Я вірю в пекло, – промовив хлопець шепотом, гучнішим за крик. І притулив долоню до скроні. – Воно тут. Зіткане зі спогадів і страху. Мучить мене щодня, і щоночі... Ненавиджу…

Видавши щось схоже на розпачливий рик, він підкинувся та рвонув до картини. 

– Це все ти, – заволав до образу. – Уб’ю тебе та стану вільним. 

З-за пазухи юнак дістав довгого стилета й накинувся на портрет. Увігнав лезо “чоловікові” в “серце”. Тоді сам похитнувся, застогнав та впав “замертво”. 

Плескіт долонь ударив Артемові по вухах. Лунав у голові, навіть коли публіка почала розходитися. Сам Артем нікуди після фінального поклону не йшов: такою була домовленість. Він залишався на своєму місці в першому ряду, ігноруючи спантеличені погляди. Вслухався, як стихає безперервне тупотіння, несвідомо стукаючи пальцями по підлокітнику. 

“Був аншлаг, – зауважив про себе. – Можу закластися: половина прийшла сюди, бо тиждень тому тут прирізали головного актора. Не здивуюсь, що й таким самим стилетом. Якась дурна пародія”. 

– Вітаю, – нарешті пролунав той самий голос, що зранку відповів Артемові на дзвінок. Перед очима постав трохи огрядний, але статечний чоловік у чорному оксамитовому костюмі з жовтою краваткою-метеликом. Такий собі годований імператорський пінгвін. 

Артем неспішно підвівся з крісла, потис протягнуту руку. 

– Я Василь Прибічний, – з гордістю заявив той. – Чудова вистава, чи не так? Більше року готував. Грандіозний масив роботи. Спецефекти, унікальний реквізит – продумано все до дрібничок. 

– Ми не про виставу домовлялися поговорити, – нагадав цьому маестро. 

– Звісно-звісно, – поправив режисер свого метелика. – Про вашу дружину, Лесеньку… Така мила дівчина. Як так…?

Глянувши Артемові у вічі, він замовк. На якийсь час зависла пауза. 

– Я насправді мало знаю, – заторохтів знову. – Лесенька прийшла, вони говорили, він кричав. Тоді все затихло. Я сказав: давай проведу тебе, мила, до метро. Провів – і все. Ми розійшлися. Не подумав я, що вона повернеться й утне таке… 

– Яке “таке”? 

Режисер почервонів.

– Ну… усе ж вказує, що вбила Дем’яна вона…

– Усе – це що? Ваші слова? – не зводив з нього очей Артем, відчуваючи, що самоконтроль потроху втрачає.

Той удруге потягнувся до своєї краватки, відтягнув комір.

– Я не… я… кажу лише, що бачив, що знаю. Просто…

– Ви ж не бачили, як вона вбивала. Вас же не було там.

– Ні-ні, що ви?! Хіба б я не спинив?! Попрощався з нею біля станції та пішов додому. Розумієте, я мав купу справ…

– Вона вам дорогою нічого не казала? – намагався Артем тримати тон настільки спокійним, наскільки міг. 

– Ні слова! Навіть коли прощався, ні пари з вуст. Наче щось замислювала… Трагічна історія.

Артемові страшне засвербіло шарпнути цю людину. 

– Історія чого? 

Прибічний перелякано витріщився та майже відразу опустив погляд. Укотре смикнув свою нещасну краватку, мало її не розв’язавши.

– Ем… ну… як чого? Вони ж… я… Розумієте…

– Ні, – збрехав Артем. – Не розумію.

Режисер лупнув на нього очима, чудернацьки стис губи. 

– Ну… Що було між ними – лише Лесенька знає. Ви мені даруйте, – вказав у бік виходу. – Я мушу…

– Купа справ? – не зводив з нього погляду Артем.

– Саме так! Тисяча вибачень. Піду, – кивнув режисер на знак прощання та попрямував до виходу. 

Провівши його поглядом, Артем важко втягнув у себе повітря та сів в одне з крісел. Куліси були закриті, але бачити цю сцену він більше й не хотів. 

“Як змусити тебе говорити, Лесю? – міркував. – Якого дідька ти мовчиш?”