Театр

Світло погасло. Хтось від несподіванки зойкнув, дехто перешепнувся, звідкись долинув стишений смішок. Артем насторожено повернув голову в бік: чорні силуети завмерлих в очікуванні дійства людей – нічого незвичного. Тим часом сцена театру знову “ожила” –  приглушене світло масляного ліхтаря вирвало із темряви постать: юнак сидів на підлозі, за спиною його височів портрет потворного старого чоловіка у повен зріст.

– Я вірю в пекло, – промовив хлопець театральним шепотом і підніс вказівного пальця до скроні. На обличчі його розповзлася гримаса божевільного. – Воно тут. Зіткане зі спогадів і страху. Мучить мене щодня, і щоночі... Ненавиджу…

Видавши розпачливий рик, він підірвався та рвонув до портрета. 

– Це все ти, – заволав до образу. – Уб’ю тебе та стану вільним. 

З-за пазухи чи то ще звідкись юнак витяг довгого стилета та замахнувся на портрет. Світло знову згасло. Секунда-дві – й очі засліпило сяйво прожекторів. Коли сітківка оговталася від стресу, юнак уже лежав “мертвий”. Стилет стирчав у його власних грудях.

Одночасний плескіт кількох сотень долонь ударив по вухах.

“Чи були б такі самі оплески, якби тиждень тому тут не сталося справжнього вбивства? “Доріан” дійсно стік кров’ю на сцені – цікава реклама. Людям подобається, коли їм лоскоче нерви. Більше глядачів – більше грошей. Чим не мотив?”, – міркував Артем, стоячи у фойє.

– Вітаю, – протяжно промовив той самий голос, що зранку відповідав Артемові на дзвінок. Перед очима постав трохи огрядний, але статечний чоловік у чорному оксамитовому костюмі із жовтою краваткою. 

– Я Василь Прибічний, – інтонував він так, ніби пишався кожним своїм словом. – Режисер сьогоднішньої трагедії і художній керівник цього, не побоюсь перебільшити, неперевершеного театру.  

– Ви проводили мою дружину, коли вбили того… вашого актора? – стиснув кулаки в кишенях Артем.

Режисер “неперевершеної” трагедії помітно напружився, поправив краватку.  

– Лише до метро, – пробелькотів. – До станції… Пізно вже було, а я купу справ удома мав. Та й не міг же уявити, що вона повернеться та… заріже його. Так жорстоко і… символічно – у серце...

Артем ледь стримався, щоб не шарпнути цього маестро. Глибоко вдихнув та нагадав собі, для чого прийшов.

– Вона вам щось дорогою казала? – запитав настільки спокійно, наскільки міг.

– Ні слова, – заявив той навідріз. – Задумана була. Я говорив з нею, а вона ні пари з вуст. Наче щось замислювала. 

Артем зітхнув: “Знову за рибу гроші”. 

– Сценарії ви теж для свого театру пишете? – не приховував у тоні іронії.

Пан Прибічний знітився.

– Буває.

“Воно й помітно”, – подумав Артем, але залишив цю думку при собі. 

Проти Лесі говорило все, а вона вперто зберігала мовчання. Несподівано вперто.