Потопельник

Людина стояла на пагорбі. Вона відчувала себе богом, адже здавалося, що все місто неначе в її задуманих руках. На тім пагорбі знаходився великий символ їхньою бідолашної країни, що кидав на Людину свою могутню холодну тінь. Холодний вітер безжально перетворив зачіску на ковтун і нестримно бажав роздягнути цю таємничу особу. Було водночас тепло і холодно, але гарячі роздуми допомагали не відчувати температури.

Краєвид був такий-собі: прекрасний Дніпро був оточений прямокутними забудовами і завислими у повітрі поліетиленовими пакетами. 

Людина непорушно дивилася на цю річку. Вона думала і намагалася осягнути всю її глибину. Ніхто не знає, що зараз знаходиться на дні цієї водойми. Відомо, що на тому місці затопило старезне козацьке поселення. Дивно це усвідомлювати. Тут вирувало життя, плекалися звичаї, лилася кров і сіялися поля. Зараз тут час від часу видніються залишки моста, коли вода відпливає. Це усе поховане стихією і на згадку про колишнє життя, лише діти та шукачі знаходять старі монети, ціпки та металеве шмаття на пляжі. Навряд чи хтось стільки років тому думав про те, що колись їхню хату залиє водою, мабуть, як і зараз теж ніхто про це не міркує. Можливо колись не стане і цих берегів, і цього міста, і цієї країни. Природа завжди забирає своє. Людина в цей момент думає про те, чим це все закінчиться й чомусь її лякає думка про те, що Дніпро зможе дістатися аж до цього здоровенного великого пагорба, а то й взагалі проковтнути.