Моє останнє слово

Я боровся за Україну, за її честь та волю. Я ні про що не шкодую і цілком згоден померти за її свободи. Єдине, що змушує мене червоніти від сорому це те, що відсьогодні я вимушений назавжди залишити свою дружину, нашу маленьку донечку та мою сердешну матір. Я її бачив учора, уві сні. Вона сказала, що краще б мене не народжувала, адже тоді їй би не довелося мене хоронити. Я її не слухав - відстояв себе і сказав, що сьогодні відбудеться мій останній акт вірності своїй державі. Сьогодні моє серце полонить пітьма, яка пролиє світло на долю моєї Батьківщини. 

Моя любов почалася з того, що у своєму дитячому віці я побачив двох ластівок. Це було навесні, але не на початку березня, а в кінці квітня, оскільки було дуже холодно. Схоже, вони любили одне одного - і палко. Птахи кружляли навколо себе, перепліталися і вимальовували силуети на небі. Вони летіли будувати своє власне гніздо - я був вражений їхньою вірністю та відданістю цьому гнізду, адже щороку, зимуючи на Сході чи Півдні України, чи на території інших держав, - ластівки щоразу поверталися до їхнього села на Черкащині. Це змінило мене назавжди, тому що саме тоді я усвідомив, що я ніколи не міг подумати про те, що я міг би бути ластівкою, а не пеліканом.

Наступним, що змінило мене, стала затерта табличка на будівлі нашого місцевого пенсійного фонду. Тоді я подумав про свою маму, яка туди ходить із бабусею, а потім сама ходитиме туди, як клієнт, а не супровідник. Я зрозумів, що цю табличку не замінять на нову, тому що старі люди новими не бувають. Я сів на пеньок поблизу і підхопив кліща. Я збагнув, що країна буде новою завжди, тому що старі люди завжди помирають, а нові люди завжди народжуються. Ця думка назавжди зі мною, як і маленька біля цяточка на моїй лівій руці. То шрам, що залишився після витягування кліща, який висмоктав мою кров, але не думки.

Переосмислив я це, коли вирішив зробити подарунок моїй майбутній дружині і нарвати для неї бузку. Коли я побачив, як сильно була поламана та пошкоджена гілка, мене осяяло: все починається із меншості, яка зможе перевершити більшість. Я оглянувся: якщо я ламатиму ці нещасні квіти, то цей двір втратить свою привабливість. На його території росте двадцять три кущі бузку, тобто це одне ціле, яке не можна порушувати, це також є їхнім суверенітетом, який я порушу, якщо зламаю один, і їх стане двадцять два. Потім прийде ще хтось - двадцять один. І так до одного. Я зрозумів, що все починається з тебе, і якщо помалу це почнуть розуміти усі, то в Україні будуть найбільші плантації райдерева. Я поклав зірвану гілку під кущ та пішов у найближчий квітковий за букетом для моєї коханої.

Я усвідомив це, коли твердо заявив дружині, що дитина у нас буде лише всиновлена, тому що одного разу я побачив затертого рожевого зайчика у секонд-хенді, і це мені вдарило по нирках. Чомусь я подумав, що дівчинці із соціальної реклами на підтримку дітей-сиріт дуже сподобається ця іграшка. Але це зайчик із секонд-хенду і він бачив стільки, скільки ніколи не бачила дівчинка із соціальної реклами. Лише тоді я вирішив, що я хочу зробити чиєсь спаплюжене життя гідним, як це робили дисиденти із Україною. Саме так ми із коханою створили сім'ю та в нас з'явилася чудова доня. Я дивився їй прямо у вічі та обіцяв собі, що я зроблю усе можливе, щоб вона більше не відчула минулого болю та не заподіяла нового іншим. Я відчув свій обов'язок - рятувати душі невинних, навіть тварин.

Я хочу сказати, що я переосмислив багато всього, хоча мав іще більше. Я хочу сказати, що я вважаю себе людиною. Я віддаю наказ розстріляти себе на місці тут і зараз, аби випередити свого жалюгідного ворога - генерала ворожої армії на ім'я Х, щоб спаплюжити його звання та відстояти свою честь. Я любив свою матір, безмежно кохав свою дружину, обожнював свою доню. Це буде моя остання промова. Моє останнє слово. 

Пролунав постріл.